Скоро турботи мої про літаючу тарілку полетіли, мабуть, іще далі, ніж є позаземні цивілізації. Бо на тваринницькому комплексі нашої яблунівської ферми стали назрівати переміни. Переміни, може, для самого тваринницького комплексу й благодатні, але вони завдавали приголомшливого удару по наших із Мартохою мріях, що мені в голову запала навіть чорна думка: таки не варто було рятувати Яблунівку від потопу, раз таке на фермі коїться!
Якось повертаюся з роботи додому й застаю зарюмсану Мартоху в такому жалобному одязі, наче вона з похорону повернулась або на похорон зібралась.
— Якому небіжчикові ти останню шану віддавала?
— Ой Хомо, краще б не зізнаватися.
— А як не зізнаєшся, Мартохо, то хіба небіжчикові од того полегшає? Як мертвому припарка...
Витерла сльози рукавом, зітхнула, наче з порхавки дух випустила, й каже:
— На фермі крутишся, мав би знати найпершим... Правда, що дідові Гапличкові вже скоро урветься робота на фермі, спровадять старого не пенсію?
— Не чув такого. Дід Гапличок сказав би. Ниньки бачились — він нічичирк.
— Либонь, і сам не здогадується про горе.
І сльози в три ручаї зацебеніли з Мартошиних очей.
— За ким так побиваєшся? Говори! Може, зарадити ще не пізно,,якось порятуватись?
— Ой, не зарятуєшся проти прогресу, хай йому грець! Такий гаспид, що не зарадиш! Прогрес прикандичить нашого Імперіалізма, дасть йому жаба цицьки.
— Точно, прогрес скрутить роги міжнародному імперіалізмові, такий невмолимий хід історії.
— Хай западеться той міжнародний імперіалізм, але мені ж бо шкода нашого колгоспного!
— Колгоспного? Себто бугая Імперіалізма? Так би й казала! Але чому це прогрес почне крутити роги колгоспним бугаям?
— Він і справді не чув, бо тільки вчора народився! Хомо, розплющся! Хомо, вуха настав! Кожен цуцик у Яблунівці знає те, чого ти не знаєш, і гавкає з досади!
— Од цуциків, Мартохо, відстав, а до прогресу не пристав.
— Отож-бо й видно... Баби яблунівські що кажуть? Кажуть, начебто ліквідують бугаїв.
— На м’ясопоставки, на шкуродерню, чи як? А поголів’я худоби хто примножуватиме, коли бугаїв не стане?
— Баби яблунівські кажуть, що колгосп обійдеться без бугаїв.
— Ну, то діва Марія, подейкують, од святого духа в тяж увійшла. Але щоб корова?.. Та ще така велика череда? Де той дух набереться стільки духу?
— Яблунівські баби кажуть, що сім’я привозитимуть із району чи з області в пробірках.
— Значить, без духа обійдеться?
— Авжеж, без духа. Привозитимуть у пробірках і вже якось там задовольнятимуть худобу.
— Ха-ха-ха! Пробірками задовольнятимуть, велика втіха для худоби! Та що худоба, якби колгоспові нашому "Барвінку" було добре. Либонь, великі вчені, Мартохо, придумали, от би їх самих та їхніх жінок на пробірки перевести! Але ще не такий прогрес худоба переживала, то, може, якось і до цього звикне... Тільки ніяк оце втямки не візьму, чого ти плачеш? За дідом Гапличком? Пора на пенсію старому. За бугаєм Імперіалізмом? Так Імперіалізм уже відтоптав ряст на цій землі, пора й честь знати.
— Ой Хомонько-лебедику, та я над долею нашої телиці плачу і ридаю. Ти ж так через неї настраждався в Дармограїха Пам’ятаєш, як мріяли колись удвох на налигачі повести нашу телицю до бугая? А чи забулось?
— Таке не забувається...
— Та вона для нас обох — як дочка рідна. Маємо таку, на яку спромоглись.
— Правда твоя,— кажу, а голос забринів струною.
— Хіба ми нашій теличці такого життя бажали? Щоб прогрес отой пробірку приніс, а бугая живого забрав! Тут тільки камінь не заплакав би горючими сльозами.
— А може, якось зарадимо справі?
— Як ти зарадиш, Хомо, коли по сусідніх колгоспах уже перейшли на пробірки чи скоро перейдуть? Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи — не поможе, бо той бугай Імперіалізм таки приречений.
— Не в піч замазатись, та й не з мосту у воду,— кажу.— Як люди — так і ми. Хіба не порятуємось?
— Ага, як топишся, то й за бритву вхопишся.
Бачите, як воно ведеться? Здавалося б, можна жити
в мирі та щасті, але навіть у мирі та щасті доводиться свині на небо глянути, як почнуть смалити. Нас із Мартохою не почало смалити, але самі поміркуйте. Чому знагла після мого повернення від Дармограїхи весь світ для мене обернувся на багато-багато загадок, які слід було розгадувати від ранку й до вечора? Чому раптом уві сні Мартосі приверзлось, що телиця здохла, а нам той сон із переляку здався за явину? Чому так стала допікати слава, що навіть голові колгоспу Михайлові Григоровичу Диму слава моя стала завдавати прикрощів у всяких поїздках, на всяких засіданнях? А чому раптом літаюча тарілка мов із хмари випала на моє життя? А чому отой прогрес вихопився, немов шершень із дупла, з пробірками та зі штучним заплідненням, завдавши горя не так, може, нашій телиці, як нам із Мартохою?
Отож-бо й воно: щодень маєш чекати, аби в наші мир та щастя не вмішалося щось, як середа в тиждень, не привіталось та не назвалось нашою дядиною...
XLVI. ГУЛЯКА ПО МИСКАХ, КУХЛЯХ, КЕЛИШКАХ ТА НАПЕРСТКАХ
Усіх молодиць не перелюбиш, а всіх оказій не виповіси. Сущу правду кажу, а коли вам здасться, що брешу, то хай мене муха вбрикне, хай мене квочка вб’є, хай мені риба й озеро. Тепер, коли так страшно поклявся, ви вже мусите вірити.
Чому на цьому світі належить людина?.. Землі? Небесам? Водам? Птахам і квітам? Хтось, може, так і скаже, що належить людина землі і всьому тому, що є на землі,— повітрю, струмкам, жайвороновим пісням, житу-пшениці. Либонь, доля правди в цьому є, та я певен, що людина ще й належить своєму язику. В усякому разі, я належу, безпремінно.
Язик — це володар, хазяїн, вельможа, якому людина служить, поки й живе. Людина з маленького малечку й до сивої старості перебуває в страшенній неволі у свого язика, й від цієї неволі нема ніякої змоги порятуватись, хоч би й хотів. Лишень подумайте, як йому треба догоджати! Абищо пити язик не стане, а тільки найсмачніші трунки, й тут хоч розірвись, а мусиш дати і молочка, й киселику, й пивця, і винця, і горілки. А наїдків скільки за свій вік перекуштує, пережує, перехарамаркає! Людина чому працює вдень і вночі? Аби прогодувати свого язика, аби язикові було і варене, й печене, й смажене, й квашене, й солоне, й малосольне, й мариноване, й тушковане, й консервоване!