Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Піт градом котився по його обличчі. Хвилину помовчавши, він тихо закінчив:
— Мері! Дорога Мері! Чи чуєш ти мене? Дякую тобі за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому пере-даю свою мрію про повне завоювання Всесвіту! Благословляю тебе, мій сину! Благословляю всіх людей, які жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокійного духа…
— Прощайте, люди Землі! Прощайте!..
…На страшній швидкості промчавши в сонячній системі, космольот наближався до Землі Барвицький уже не звертав уваги ні на що… Він відчував одне: кров їх єдиним потоком пробігає по тілах і здається, що не-має ні людей, ні світу, і не треба шукати безсмертя, бо воно ось — в серці цієї худенької дівчини! Одна мить великого кохання — ось що таке безсмертя!
Знову поцілунок — останній поцілунок!..
Святослав відірвався від тремтячого тіла дівчини і підняв очі, щоб поглянути в її лице. І в ту ж хвилину жах скував його серце. Дівчини не було! Вона зникла!..
— Що це? Божевілля? — прошепотів Святослав, дивлячись дикими очима навколо. — Чари! Чари…
Але голос розуму переміг. Кілька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, і, нарешті, зрозумів, що не було ні планети, ні людей, ні жриці!.. Була, як завжди, неймовірна, болюча галюцинація під час якої зорельот, обігнувши в просторі систему Сіріус, повернув назад, до сонячної системи..
Гаряча сльоза вперше в житті покотилася по худій щоці Святослава. Кінець! Кінець всьому!
Куля Землі заповнювала все небо, неймовірно швидко збільшувалася. Святослав припав до ілюмінатора, божевільними очима впився в рідну планету.
— Мері! — з відчаєм простогнав він…
…В ту ж мить космольот врізався в земну атмосферу, Швидкість його була такою грандіозною, що апа-рат разом з людиною вмить перетворився в хмару газів, а кілька уламків пронизали вечірнє небо над приволзь-кою рівниною…
ПОХІД У ВСЕСВІТ
…На бетонованому майдані космодрому, на відстані двохсот метрів один від одного, стояли ютові до старту три велетенські космольоти. Завтра вранці — о третій годині — коли ще всі будуть спати, апарати по-мчать до інших зоряних світів.
Заходило сонце і золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, підійшов до радіопередавача. Треба було рапортувати в Академію про підготовку до польоту. Хіба ж це звичайний політ? Він теж вдарив старістю об землю, і сам веде флагманський корабель. Другий — молодий інженер, а третій — Віктор Барвицький. Мері може гордитися своїм сином. Він в 19 років одержав дозвіл вести в Космос таку велетенську складну машину…
Копилов крутнув ручку радіо, відшукуючи потрібну хвилю. Крізь свист і музику раптом проник в кімна-ту з динаміка знайомий тривожний голос:
— Земля! Земля! — говорив він.
— Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрівників на Місяці або на Марсі терпить біду?
— Говорить Барвицький, — донеслося з чорного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!!
Через кілька хвилин Копилов мчав у відкритому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля прекрасної вілли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтріпане си-зе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати…
На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці прощалася з ним — останньою своєю надією…
Стукнули двері. Мері злякано підняла голову Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світи-лися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю.
— Що? — злякано прошепотіла вона.
Він, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово…
— Він? — беззвучно запитала Мері.
— Так, — хитнув головою Копилов. — Все пропало… Через кілька хвилин — катастрофа. Я чув його по радіо.. Він звертався також до вас…
Раптом метеорит спалахнув над обрієм і покотився до землі. Зелене світло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вікна, зупинився. Пролунав далекий грім.
Віктор підвів розтріпану голову з колін матері.
— Мамо! Що це?
— Спи, синочку! Це впала зірка. Десь померла людина, як кажуть старі люди, — стримуючи сльози, від-повіла Мері…
…Мері обняла спочатку Віктора, потім Копилова. Вона була майже спокійною. Вона зробила своє діло — син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..
Вона піднялась навшпиньки і прошепотіла в ухо Копилову:
— Коли будете в іншому світі — розповісте сину про Святослава…
— Добре, — відповів старий академік. — Розкажу. Ніщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь…
Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненні смуги, мов казкові дороги. То відлітали могутні апарати в безодні Космосу, несучи в собі незламні, безстрашні серця, які людство посилало для завоювання Космосу…
Розум починав свій великий похід — похід у безкінечний Всесвіт…
ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА
ЗАГРОЗА З КОСМОСУ
— Ну от… Я показав усе, що могло вас цікавити. Буду дуже радий, якщо наші роботи допоможуть вам!..
Сказавши це, інженер Валерій Тригуб гаряче потиснув малесеньку ніжну руку Вікторії Деніс. Вона захо-плено — знизу догори — дивилася милими сірими очима на велетня-інженера який своєю сердечністю і незви-чайною внутрішньою силою полонив її експансивну душу ще тоді, коли вони зустрічалися в минулому на кон-гресах космонавтів. З першої зустрічі між ними простягнулася незрима нитка хвилюючого почуття, яка тепер була вже дуже міцною.
— Спасибі, — каліченою російською мовою сказала дівчина і засміялася.
Засміявся і Валерій. Йому було приємно дивитися на біляву, тонесеньку дівчину. Здавалося — дмухни на неї, і вона полетить!
Ця дівчина була керівником американської делегації інженерів і вчених, які приїхали сюди, щоб пере-йняти досвід російських конструкторів по будуванню космічних ракет. Кілька дній тому стратоплан примчав їх на Урал, де вони знайомилися з новою конструкцією гігантського зорельота, що був збудований за проектом Тригуба. Потім російська делегація повинна була їхати в Америку, щоб подивитися, що зроблено за океаном. Там теж закінчували будувати космічний крейсер. Вести його в простір мала якраз оця тендітна дівчинка. Вале-рію навіть не вірилось, що така "пір’їнка" керуватиме велетенською машиною та ще в такій небезпечній подо-рожі…