— Не хочу.
Неголений сідає поруч з Андреасом, і від цього йому легшає, бо коли ти прокинувся й тебе мучать невтішні думки, добре знати, що поряд іще хтось не спить. Довкола — сонне царство, Блондин тихо і з присвистом хропе в кутку, та й решта всі інші — і зловісні мовчуни, і зловісні балакуни,— всі сплять. Повітря у тамбурі затхле, кислувате й просякнуте брудом, потом і смородом.
Раптом йому спадає на думку, що вони уже в Польщі. Його серце на мить зупиняється, потім зовсім завмирає, так наче судини зав'язали у вузол, і вони вже не пропускають крові. Ніколи вже я не побачу Німеччини, Німеччина залишилась позаду. Поїзд проминув Німеччину, поки я спав. Десь там була лінія, невидима лінія через поле або через село, і там був кордон, і поїзд байдуже перетнув його, і я навіки покинув батьківщину, й ніхто не здогадався мене розбудити, щоб я ще раз втупився в темряву й побачив бодай часточку тієї ночі, яка висить над Німеччиною. Щоправда, ніхто ж не знає, що я вже її не побачу, ніхто не знає, що я помру, ніхто в усьому поїзді. Ніколи вже я не побачу Рейну. Рейн! Рейн! Ніколи! Цей поїзд просто забрав мене й поволік до Перемишля, а тут уже Польща, і я ніколи вже не побачу Рейну, не вдихну його запаху, того міцного, терпкуватого запаху води й водоростей, яким просякнуто все навкруги, кожен камінь на березі Рейну. Не буде вже ні алей понад Рейном, ні садів поза віллами, ні пароплавів,— барвистих, веселих і чистих,— ані мостів, чудових мостів, які вільно й граційно перестрибують через ріку, наче великі гнучкі хижаки.
— Дай мені ще ковтнути,— хрипко каже Андреас. Неголений простягає йому пляшку, і він робить іще один великий ковток цього вогню, цього рідкого вогню, який випалює з серця безутішну тугу. Потім він закурює, йому хочеться, щоб Неголений заговорив. Але спершу треба помолитися, саме тому, що все таке безутішне, він хоче помолитися. Він проказує ті самі молитви, що і звечора, але зараз молиться спершу за ті дівочі очі, щоб не забути їх. Ті очі завжди з ним, але не завжди він може уявити їх однаково виразно. Часом вони поринають у глибину його єства на цілі місяці, і просто є там, як і його уста, є там, як і його ноги, які завжди при ньому і про які він думає лише зрідка, тільки тоді, коли вони болять; і лише іноді, через нерівномірні проміжки часу, часто через цілі місяці, ці очі зринають знову отак, як було вчора, очі з'явились йому як новий пекучий біль, і в такі дні він увечері молиться за дівочі очі; але сьогодні він помолиться за них й уранці. Він знову молиться і за чернівецьких євреїв, і за євреїв у Станіславі й Коломиї; в Галичині скрізь є євреї. Слово "Галичина" схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю... Галичина... темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину.
У слові "Галичина" багато крові, крові, яка стікає з-під ножа. "Буковина", думає він,— це добротне слово, міцне слово, там я не помру, я помру в Галичині, у Східній Галичині. Все-таки треба буде, коли розвидніється, подивитись, де починається Буковина, якої я вже не побачу. Коло майже зімкнулося. Чернівці — це Буковина, якої я вже не побачу.
— Коломия,— питає він Неголеного,— Коломия — це ще Галичина?
— Не знаю. Здається, Польща.
Кожен кордон — це щось чітке і назавжди визначене. Тут проходить лінія — і все. Але поїзд перетинає її з легкістю, з якою переїхав би мертвого або й живого. І нема ніякої надії, надії ще колись потрапити до Франції й знову побачити очі тієї дівчини, і її уста, і серце, й груди... Груди... тієї дівчини... Надія померла остаточно, безповоротно загинула. Ці очі так назавжди й залишаться недосяжними, ніколи він не пізнає тієї дівчини; яка вона є... Тіло, вбрання, коси, руки, дівочі руки, жіночі руки, які колись, можливо, могли б його пестити. А така надія завжди жила в ньому, бо ті очі все-таки належали живій істоті, людині, дівчині або жінці. Але тепер усе пропало. Живі тільки очі, решти всього вже не буде — ні уст, ні серця, ніколи він не відчує своєю рукою ударів її живого серця під ніжною шкірою, ніколи... ніколи... ніколи... У неділю вранці між Львовом і Коломиєю. Ось і Чернівці вже стали для нього далекі, як далекі Нікополь і Кишинів. Поняття "скоро" ще зменшилося в об'ємі, геть стислося. Всього два дні. Львів, Коломия. Він напевно знає, що встигне ще доїхати до Коломиї, але далі — вже ні. І не буде ні серця, ні уст тієї дівчини, тільки її очі, її душа, скорботна, прекрасна й безтілесна душа, затиснута поміж двома ліктями, як відьма, яку прив'язали до двох жердин, щоб спалити на вогнищі...
Кордон багато що відрізав. Пауля теж остаточно втрачено. Залишилися ще тільки спогади, надія і сон. "Ми живемо надією",— якось сказав Пауль. Так, як хтось каже: "Ми живемо в борг". У нас немає певності... нічого... тільки очі, й хто зна, чи поможуть ті молитви, які я проказував три з половиною роки, побачити ці очі там, куди я, може, потраплю...
Так, звичайно, коли його виписали з лазарету в Ам'єні, він, кульгаючи, важко піднявся на гору, але там усе вже було інакшим. Вулиця вже не дерлася вгору, а поводилась цілком нормально. Гора тримала вулицю на своїй спині, а мур і не думав хитатися й надати кудись; він стояв на місці. Там був будинок, якого він не впізнав, тільки огорожу, її він упізнав, цегляну огорожу з просвітами, там, де між цеглинами було залишено проміжки, щоб створити якусь подобу візерунку. Біля огорожі стояв звичайний француз-міщанин з люлькою в зубах. В його очах світилась убивча іронія, і цей чоловік не знав нічого. Він знав тільки, що нікого нема, що всі повтікали і що німці все розграбували, хоч поперек вулиці й висів транспарант: "Мародерство карається смертю". Ніякої дівчини в будинку нема. Є тільки його дружина. Товста матрона, що стоїть, заклавши руку за глибокий викот сукні, обличчя в неї кроляче. Ніякої дитини, ніякої дочки, ніякої сестри, ніякої братової, нікого! Тісні, непровітрювані кімнатки, напхані всяким мотлохом, і глузливі погляди подружньої пари, яка спостерігала його безпорадні й болючі пошуки.