— Цікаво, чи знайомі вони між собою — Пилипей і Сокирко?
— Я ніколи не чула від Івана Романовича цього прізвища — Пилипей. Путівку на теплохід він купив уже два тижні тому. Якби був знайомий з капітаном, я думаю, обов'язково сказав би. Він взагалі любить підкреслювати свої престижні знайомства. А капітан такого теплохода…
— Ти маєш рацію, — погодився Попенко. — Мабуть, сказав би… Артисти такий народ…
— Якщо вони незнайомі, тим ситуація цікавіша й небанальніша… От же, їй-богу! — його дедалі більше розбирала професійна криміналістична цікавість.
— Коли "Квітка-Основ'яненко" вирушає? — глянув Попенко на Ніну Олександрівну.
— Я ж кажу — щойно відчалив. О восьмій. А зараз чверть на дев'яту.
— Невже ми не дізнаємося, у чім тут справа? — з досадою мовив Горбатюк.
— Сокирка я побачу лише через місяць, — усміхнулася Ніна Олександрівна.
— А "Квітка-Основ'яненко" повернеться через дванадцять днів, — сказав Попенко. — Проте якщо і капітан і тенор уже зараз відмовляються визнати, що бачили хлопчика, то жодних гарантій нема, що вони визнають це потім. Розмова з ними нічого не дасть.
Запанувала мовчанка.
Борщ холов на столі. Ніхто навіть ложки не взяв до рук.
Ніна Олександрівна стояла біля вікна розгублена й винувата — наче це вона загадала їм цю нерозгадну загадку.
Друзі сиділи за столом задумані й похмурі.
— Ви знаєте, — тихо сказав нарешті Горбатюк. — У мене таке враження, що під час рейсу на теплоході щось станеться. От таке передчуття, інтуїція…
— Перестань! — сказала Ніна Олександрівна, але впевненості в її голосі не було.
— Мені чогось здається, що й Ципа зараз на кораблі, і Вороний… — Горбатюк глянув на Попенка, чекаючи, як завжди, заперечень. Але той заперечувати не став:
— Цілком можливо…
— То що будемо робити, капітане Попенку? Ваше рішення?
— Підстав для того, щоб розпочинати кримінальну справу і створювати оперативну групу, явно недостатньо. Однієї інтуїції та смутних здогадів малувато.
— Так. Офіційно починати розслідування справді неможливо. А от неофіційно, приватно…
— А де взяти приватного детектива?
— У мене є один на прикметі.
— Хто?
— Ти!
— Що?! Жартуєш?
— Ні! — Очі Горбатюка вже горіли тим азартним вогнем, який був добре відомий Попенку ще з дитинства, — коли його шкільний друг задумував якусь авантюру, зупинити його було неможливо.
— Припини! Припини! — підхопився Попенко.
— Стьопо! — благально вигукнула Ніна Олександрівна. Але обидва вигукували більше, як то кажуть, для годиться. Бо добре знали, що нічого вже не допоможе.
— Твоя Наталка іде у відпустку через тиждень, — розвертав докази Горбатюк. — А круїз "Квітки-Основ'яненка" дванадцять днів: шість до Одеси і шість назад. Сокирко їде тільки до Одеси. І тобі треба тільки туди. Назад повернешся літаком. Отже — один день навіть у запасі.
— А як це практично? "Квітка-Основ'яненко" вже в дорозі. Як у кіно, доганяти на катері? Смішно!
— Ні. Доганяти не треба. Перша зупинка у Каневі. Завтра вранці. Треба підсісти.
— А путівка?
— От про це треба подбати. Зараз буду старатися. У мене є знайомі на річковому вокзалі.
— Так. Чого-чого, а знайомих у тебе всюди повно…
— Оперативнику без цього не можна, — Горбатюк уже набирав номер телефону. — Алло! Тамаро Григорівно? Добрий вечір! Горбатюк. Пробачте за турботи. "Квітку-Основ'яненко" вже відправили? Ясно. А як у них там — комплект? Путівки ніхто не здавав?.. Що ви кажете? Люкс?.. Сімсот?.. Дорогувато… Здали. Що ви кажете? На чотирьох?.. Ви вгадали. Треба підсадити одного нашого товариша… Ні, не чотирьох. Одного. Я? Ні! На жаль, сам не можу. Розумію, що тільки в Каневі. Ну, ми будемо думати. Дякую, дякую. Ви скільки ще там будете? Ясно. Ми під'їдемо.
— Ну, що? — спитала Ніна Олександрівна, коли Горбатюк поклав трубку.
— Є вільний двомісний люкс. Але… ціну ви чули… Ну і буквально сьогодні вранці одна сім'я здала путівки на чотиримісну каюту. У когось там гострий приступ апендициту, поклали в лікарню, який вже там круїз, — Горбатюк зітхнув і мрійливо подивився у стелю. — Ех! Якби можна було теж цілою сім'єю… Для конспірації…
— Ну, вибач. Змотатися у село за Андрійком, а потім у Канів навіть на своїх "Жигулях" я аж ніяк не встигну. Та й батько з мамою не поїдуть нізащо, не кинуть своє птаство напризволяще…
— Не іронізуй. Слухай, а що як загітувати наших пацанів, Женю і Вітасика? По-перше, вони єдині, хто бачив в обличчя того Ципу. Це дуже важливо. Тільки вони можуть його впізнати. По-друге, для них була б така радість. На першокласному теплоході. Ще й загадкова детективна пригода. Чого не зробити хлопцям свято? І, може, з їхніх батьків хтось зможе. Я дзвоню!
Не встигли Ніна Олександрівна та Попенко зреагувати на його слова, як Степан Іванович уже набирав номер Дорошенків (йому так часто доводилося дзвонити їм під час тієї історії із зникненням Вітасика, що він знав номер напам'ять).
Попенко глянув на Ніну Олександрівну і усміхнувся:
— Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва!
Ніна Олександрівна тільки махнула рукою.
Розділ V
Шлях на Канів.
Женя й Вітасик сиділи впритул один до одного, дивилися через плече капітана Горбатюка вперед на дорогу, раз у раз перезиралися і нервово гигикали. Радісне збудження не полишало їх.
І хоча Вітасиків тато, що куняв поряд з ними на задньому сидінні, час від часу розтуляв очі й бурмотів: "Лягайте, лягайте, хлопці, спіть!" — спати вони й не думали. Яке там спати!
Все сталося так фантастично раптово, що вони й досі не могли отямитися.
Після розмови на десятому причалі з капітаном Попенком вони пішли шукати Ципу. Ходили по дворах і питали у хлопців: "У вас Ципа є? Ципу знаєте?" Спершу відповідь була однозначна: "Ні! Нема. Не знаємо". Але от в одному дворі якась дівчина сказала:
— Є! Я його сама чекаю. Пішов на Дніпро, має скоро прийти.
Хлопці з хвилюванням чекали майже годину, розпитували дівчинку, вона їм розказала безліч різних випадків, які характеризували Ципу з найгіршого боку, вони вже раділи, що мають таку багатющу інформацію. А потім прийшов рудий довготелесий хлопчина, якого звали, до речі, не Ципа, а Циба, і вся та багатюща інформація виявилася коту під хвіст. До самісінького смерку ходили Женя й Вітасик по дворах і так нічого й не виходили.