Він теж збирався дати телеграму. Блискавку. Генералісимусові Сталіну. Од лейтенанта Мадюді. Щасливого батька новонародженого Йосипа. Але не одразу на пошту повіз би, а до вищого начальства в загін. Хай прочитають — порадять, як краще написати той текст. Знав наперед: такий факт не лишиться поза увагою не тільки начальства загону, а й округу, і може так статися, що про вчинок патріота й вірного сина товариша Сталіна повідомить не якась там газетка районна, а сама "Красная звезда". Вище мрії Мадюді вже не сягали, для успішної військової кар'єри досить було й цього.
Та Надя, дізнавшись, як хоче назвати первістка чоловік, запротестувала. Коли вона ще вчилась у школі, поруч із нею сидів теж Йосип — справжнісінький дебіл та ще й хуліган. Скільки вона натерпілась од нього! Скільки сліз пролила, роздивляючись зошити, залиті чорнилом! Ні-ні, нехай будь-хто, тільки не Йосип! їй здавалося, що й син, коли його так назвуть, виросте хуліганом і нездарою.
Записали сина Віленом — на честь Володимира Ілліча Леніна. І, як пізніше виявилось, не прогадали. Бо з часом почалося таке, що, коли б син мав ім'я Йосип, довелося б міняти на інше. Особливо після XX з'їзду, отієї закритої промови Хрущова, що її потім читали по всіх парторганізаціях. Мадюдя повернувся з загону, де відбулися збори, оглушений: весь світ перевернувся догори дном. Бог, якому його привчали молитися з дитинства, вірити так, як батькам не вірять, — виявився зовсім не Богом.
Кому ж тепер вірити? До кого йти? Мадюдя довго не міг знайти місця, і єдине втішало його — це те, що він назвав свого первістка Віленом. Та ще й записав у загсі сина не україїщем, а росіянином: "русским". Щоб за ним у майбутньому не було й тіні людини другого сорту.
Сином він міг пишатися. Військова кісточка, вихований у сім'ї військового, у військовому середовищі. Спершу на заставах, де єдиною людиною в цивільному була його мати, потім у загоні. Строгий не по літах чоловічок, який на традиційне запитання, ким він буде, відповідав: прикордонником. Уже в п'ять літ знав статут не гірше від будь-якого солдата, міг завиграшки розібрати й зібрати автомат, від побудки аж до відбою товкся в казармі. Мадюдя замоиив малому військову форму: чобітки, штанці-галіфе, гімнастерку, перепоясану портупеєю, військовий кашкет із кокардою, навіть маленьку кобуру з іграшковим пістолетиком, — син аж до училища іншого одягу не визнавав. Коли настав час, Мадюдя добився, щоб Білена прийняли до суворовського училища, хоч училище це було за тридев'ять земель, в республіканському центрі. Переконав Надю, надто ж і школа не під боком: інтернат у райцентрі, майже ча сотню кілометрів. Надя пожурилася-пожурилася та й змушена була погодитись, адже коли вже синові світила доля військового, то вибирати між суворовським училищем і звичайною школою було б просто безглуздям. Сказала тільки, що буде щомісяця їздити в республіканський той центр, і дотримувалася слова. Хіба вже і! особливо суворі зими, коли перевали закидало такими снігами, що їх не могла пробити жодна техніка, не їздила до сина.
Вілен приїжджав на десятиденні канікули взимку і на два місяці плітку. І ніколи не забути Мадюді, як вони вперше зустрічали сина.
Стояли жорстокі морози, Надя дуже побивалась, аби Вілен не іастудився. Боячись спізнитися, вони виїхали до райцентру, куди приходив автобус, замалим не опівночі, добре, що зупинилися в іагоні, а то замерзли б самі. Надя щопівгодини дзвонила на автобусну станцію, врешті не витримала, поїхала на годину раніше й і юпотанцювала ж на крижаному вітриськові! Коли автобус врешті підкотив і з передніх та задніх дверей посипалися закушкані, вимучені далекою дорогою люди, вони металися од дверей до дверей, щоб перехопити Віденка.
І раптом за їхніми спинами пролунав дзвінкий голосок:
— Здравия желаю!
Обернулися — син!
Стоїть, сяє очима, трима біля скроні випрямлену згідно із статутом долоньку.
Мадюдя хотів ухопити малого, затулити од вітру (стояло ж у самій шинельці, ще й шапку-вушанку не опустило на вуха), та вчасно здогадався, чого зараз більше всього на світі чекає од нього синок. Виструнчився, козирнув серйозно у відповідь. Зате Надя, ламаючи всі субординації, кинулася до малого, обняла, пригорнуті, хоч він і видирався з її рук.
Загорнувши Білена замалим не з головою в зумисне прихопленого кожуха, повезли на заставу.
Привезли, розкушкали, відігрівали в натопленій кімнаті, вгощали всім, що було найсмачнішого, а він усе видирався з материнських обіймів, усе поривався надвір, до солдатів, до собак та коней, за якими, здається, занудьгував більше, аніж за батьками. І, поки не привели силоміць обідати, протовкся в казармі.
Закінчивши суворовське, Вілен не вагався й хвилини: тільки в прикордонне училище! Ще на довгі роки розлуки, ще далі од батька й матері, — лише короткі листи, в яких — жодної скарги, жодного натяку на злигодні чи труднощі, все "о'кей", все нормально. Щоразу син приїжджав усе дорослішим, і, впізнаючи в ньому себе, молодого, Микола Захарович ним потай гордився. Мріяв: син піде ще далі, ніж він; закінчивши на "відмінно" училище, подасть документи до академії. Досить того, що батькові довелося сьорбнути гіркого без академічної освіти: хай у тебе й сто зірок у голові — годі й думати про генеральські погони, отак майором чи підполковником і підеш у відставку. Син мовчки слухав, не заперечував, а коли за нього вже бралася й мати: "Вспомни, сколько мы отмучились на заставах" (Мадюдя служив уже в загоні, в райцентрі, та й то — Боже! — райцентр: великий, продутий всіма вітрами кишлак з единою — по коліна пилюки — вулицею)... коли Надія Іванівна бралася теж умовляти сина, відповідав:
— Сперва надо окончить отличником, а потом уже думать об академии.
Пізніше виявилось: лукавив синок, не казав батькам правди. Бо, хоч і закінчив на "відмінно" училище, навіть не думав посилати документи до академії, а подав рапорт, що хоче служить на заставі. "Иначе не мог, — написав у листі. — Не позволила совесть".
Попожурилася ж Надія Іванівна. Найбільше боялась, що син невдало одружиться. Скільки вона перебачила молодесеньких офіцериків, які прямо з порога училища поспішали до загсу. І то добре, як траплялася пристойна пара, а не якась вертихвістка. Обсіє дітьми, зав'яже світ, і — прощай, академіє! "Вот этого вы и не должны бояться, — сміявся Вілен. — Моя невеста еще в люльке лежит".