Білогрудий
На світ Білогрудий з'явився на початку зими, о тій млистій морозяній порі, коли у чотириногих, окрім ведмедів, діти не народжуються.
Лунко лопалися дерева від лютого морозу. Важка снігова кухта хилила долу віти ялиць і смерек. Сонце, ледь піднімаючись над верхівкою сопки, не сягало промерзлих виярків, упродовж цілого дня тут панували сутінки.
Матір Білогрудого, гімалайська ведмедиця, ще з літа підшукала барліг. На північному боці кам'янистої сопки росла стара липа, похилий стовбур якої вкрився зеленим мохом, а крислате верховіття бовваніло над верхівками модрин. Під вагою раннього вогкого снігу в липи зламався нижній товстий сук, і тепер на його місці зяяло чорне жерло. Його й примітила, проходячи поблизу, ведмедиця. Здершись на дерево, вона, мов по трубі, спустилася на дно глибокого дупла. Впевнившись, що воно досить сухе і просторе, вона обшкребла гнилуваті всередині стінки, влаштувавши м'яку постіль. Барліг вельми сподобався ведмедиці — це був теплий, безпечний, схований від ворогів притулок, потрапити до якого можна було тільки через лаз, а він був на десятиметровій висоті.
Полишивши барліг, ведмедиця не забувала про нього, і коли жовтневі холодні вітри зірвали решту листя з дерев, війнуло зимою, вона знову завітала до знайомої лини і залізла в дупло. Хто б міг знати, проходячи повз товсту липу, що біля самісінького її коріння, згорнувшись у клубок, лежить ведмедиця! Тільки подряпини від ведмежачих кігтів на сіро-зеленій корі дерева виказували присутність звіра, але, на щастя, мисливці тут не бували. Крихітним ведмежатам, що з'явилися на світ, небезпека не загрожувала.
З ніжністю пестливої матері тулила ведмедиця дитинчат до грудей, і вони смоктали густе молоко із задоволеним муркотінням, яке нагадувало гуркіт літака, що пролітав високо в небі. Не маючи можливості відлучатися, щоб поїсти й навіть попити, ведмедиця змушена була протягом кількох місяців годувати малят своїм молоком. І хоч під шкірою в неї було дванадцять сантиметрів сала, ведмедиця загинула б від виснаження, коли б ведмежата не були надзвичайно крихітні. Вага кожного з них була в триста разів менша від ваги матері!
Білогрудий і його братик були схожі на маленьких цуценят, порослих рідкою димчастою шерсткою. Обидва вони були сліпі й геть безпорадні. Лише через місяць у них розплющились очі, а шкурка почала вкриватися чорними волосинками, тільки на грудях та на нижній щелепі вони були білі.
У барлозі ведмежата розвивалися повільно, були кволі, малорухомі. Більшість часу вони дрімали, а коли прокидалися, то тільки для того, щоб наїстися молока, і знову засинали в теплих кошлатих лапах матері.
Одноманітно тяглися короткі зимові дні. Ліс разом з усіма своїми мешканцями немов занурився у довгу сплячку. Тільки жваві синиці та дятли порушували врочисту тишу засніженого лісу. Ніхто не тривожив ведмежу сім'ю. Кілька разів у дупло заглядали вогнисто-яскраві непальські куниці та сови, але, побачивши, що лісова квартира заселена, зникали.
Настала весна. Теплі квітневі вітри висушили прогріті до землі сонячні схили сопок, на яких найшвидше розтанув сніг. Прокинулася ведмежа сім'я. Першою назовні вибралася ведмедиця. Ухопившись за стовбур, вона зазирала в дупло й неголосним гурчанням кликала до себе ведмежат. Ті довго не хотіли лізти за матір'ю, жалібно скімлили, кружляли по порожньому барлогу. Нарешті, підбадьорювані закличним голосом матері, вони почали важко здиратися до виходу, що світлів десь високо вгорі. Незміцнілі ланки Білогрудого тремтіли, і він зірвався б із стрімкої стінки дупла, коли б не мав гострих чіпких пазурів. Повільно, часто відпочиваючи, вибрався Білогрудий на край дупла. Новий, незвіданий світ постав перед ним, він лякав і вабив. На землі, під деревом, стояла матір і кликала до себе. Боязко скиглячи, Білогрудий почав повільно злазити з дерева. Братик поліз слідом.
Як просторо було на землі. Подекуди в густих смерекових заростях ще лежав ніздрюватий сніг. Білогрудий тицьнувся в нього носом, лизнув язичком. Часто зупиняючись, дослухаючись і принюхуючись, ведмедиця подибала схилом сопки. Ведмежата, непевно ступаючи своїми слабенькими лапками, ледве встигали за нею.
Важка весна
Діставшись сонячного схилу сопки, ведмежа родина спинилася на галявині біля скелястого урвища. Тут було тепло й затишно. Торішнє листя, шурхочучи під лапами, поширювало терпкий запах. Пригріті сонцем ведмежата повлягалися на м'якій вузьколистій осоці, а ведмедиця пішла шукати їжу. Бона попоїла зеленої трави, що збереглася під снігом з минулого літа, вивернула два гнилих пенька, але, не знайшовши мурашок, кинула їх, почала гризти та дряпати березу. Потім заходилася злизувати сік, що виступив на зламаних гілках. Проте бідна рослинна їжа не вгамувала її голод. Ретельно обнюхуючи землю, ведмедиця розшукала нірку бурундука і почала розкопувати її. Молоду ялинку, яка заважала, вона висмикнула з корінням, а величенький камінь відсунула вбік. Земля ще погано відтанула і піддавалася важко, заважало коріння дерев, але там, де були безсилі кігті, бралися до роботи ікла. Довго й настійно працювала ведмедиця. Поряд виросла чимала купа жовтого суглинку, перш ніж вона добралася до комори бурундука. Господар нори вже давно прокинувся від зимової сплячки і не бідував — зібрані за літо та осінь запаси мало зменшилися за зиму. Чого тут тільки не було! Лискучі, неначе коричневі кремінці, жолуді; масні кедрові горішки, яких бурундук наносив у защічних мішечках з кедрача; великі зморщені, з міцною, немов кістяною, шкуриною маньчжурські горіхи; круглі насінинки липи. Добравшись до всіх цих лісових принад, ведмедиця мало не вхопила й самого господаря. Але йому пощастило прослизнути між ведмежими лапами. Здершись на сухий сук клена, що ріс біля нори, бурундук настовбурчився і, плачучи, спостерігав розбій у своєму домі. Так і просидів він решту дня на суку, не зводячи очей з ведмедиці, яка жадібно пожирала його припаси. Вгамувавши голод, ведмедиця нагодувала ведмежат молоком і забилася в ними в густу парость молодих модрин. Тут було не так тепло, як у барлозі, ведмежата мерзли, скімлили, ведмедиця притуляла їх до своїх грудей, вкриваючи кошлатими лапами.