— Ні! — гримнув професор.— Ти станеш перекладачем.
— Перекладачем?
— Це надзвичайно цікава робота. Ти вже знаєш німецьку мову і досить добре англійську і французьку, ще й трохи італійську та іспанську, а також...
— Голландську, і шведську, і датську мови,— закінчив Чоловічок.
— Так, так,— жваво вигукнув професор.— Якщо ми ще років зо два мандруватимемо з цирком по Європі, то всі ці мови ти знатимеш іще краще. Тоді ти складеш іспити в Женеві, в славнозвісній школі перекладачів. А після того ми поїдемо вдвох до Бонна. Там живе мій добрий ДРУГ.
— Він теж чарівник?
— Ні, бери вище. Він урядовець, начальник преси федеральної канцелярії. Я покажу йому твій женевський диплом, і, якщо все буде гаразд, ти станеш перекладачем при Міністерстві чужоземних справ або навіть при самому федеральному канцлерові. Канцлер — це найважливіший і наймогутніший чоловік. А що він часто буває за кордоном і розмовляє там з іншими канцлерами, то йому потрібен добрий перекладач.
— Але ж не хлопчик-мізинчик!
— Саме він, саме він! — заперечив професор.— І що менший, то краще! Наприклад, він візьме тебе до Парижа, аби щось обговорити з французьким президентом. Щось надзвичайно важливе. Але німецький канцлер не зовсім розуміє французьку мову, тож йому потрібний перекладач, який пояснюватиме слова французького президента.
— І цим перекладачем повинен бути саме я?
— Звичайно, дитино! — запевнив професор. Він був у захваті від свого задуму.— Ти сідаєш канцлерові у вухо й шепочеш йому німецькою мовою те, що президент говорить французькою.
— Та я ж упаду звідти,— зауважив Максик.
— Ні. По-перше, в нього можуть бути такі здоровенні вуха, що ти вільно сидітимеш у вушній раковині.
— А по-друге? Якщо в нього невеличкі вуха?
— Тоді він повісить собі на вухо золотий ланцюжок, ти сядеш на той ланцюжок, і люди шанобливо називатимуть тебе: "урядовець, найближчий до канцлерового вуха". Хіба це не гарно звучить?
— Ні! — енергійно заперечив Максик.— Як на мене, то це жахливо. Я не буду ніяким чоловічком у вусі. Ні в Німеччині, ні у Франції, ні навіть на Північному полюсі. Ти забуваєш головне.
— А що ж головне?
— Я буду артистом.
Розділ четвертий
ЧОЛОВІЧОК ХОЧЕ СТАТИ ДРЕСИРУВАЛЬНИКОМ ЗВІРІВ. ХІБА ЛЕВИ НЕ КІШКИ? ПРИГОДИ З М'ЯСНИМ ФАРШЕМ І БАТОГОМ. МАКСИК У СКЛЯНЦІ. РОЗПОВІДЬ ПРО НАДЗВИЧАЙНИЙ ФУТБОЛЬНИЙ МАТЧ. ЙОКУС СТРИБАЄ КРІЗЬ
ВОГНЕННИЙ ОБРУЧ.
Коли цирк Штільке якось знову гостював у Мілані, Максик на третій день схвильовано сказав:
— Послухай, Йокусе, у готельної кішки знайшлися кошенята. Четверо. їм уже вісім днів, і вони стрибають у кімнаті 228 з крісла на стіл, а тоді знову вниз.
— Мені здається,— сказав професор,— що це з їхнього боку цілком розумно. Вони ж не можуть увесь час сидіти на столі.
Та Максик сьогодні не мав наміру жартувати.
— їх показала мені покоївка. Вони смугасті й геть схожі на малих тигренят,— жваво пояснив він.
— Вони тебе часом не подряпали?
— Та ні,— запевнив хлопець.— Ми навіть дуже мило погралися. Вони муркотіли, а я трохи погодував їх м'ясним фаршем.
Професор скоса подивився на нього, а тоді спитав:
— Що ти надумав? Що тобі вроїлося в голову? Ану кажи!
Максик глибоко вдихнув повітря й пояснив:
— Я дресируватиму їх, і ми виступатимемо в цирку.
— З покоївкою?
— Ні! — сердито вигукнув хлопець.— 3 кошенятами! Збентежений Йокус фон Покус сів на стілець і дві-три
хвилини мовчав. Нарешті похитав головою, зітхнув і сказав:
— Кішок не можна дресирувати. Я гадав, що ти це знаєш.
Максик переможно всміхнувся. І спитав:
— Хіба леви не кішки?
— А так. Вони належать до родини хижих кішок. Твоя правда.
— А тигри? І леопарди?
— Це теж великі хижі кішки. Знов твоя правда.
— Коли приборкувач хоче, вони ж сідають на високі підставки? Стрибають крізь обручі?
— Навіть крізь вогненні обручі,— додав професор. Хлопець задоволено потер собі руки.
— От бачиш? — тріумфуючи, вигукнув він.— Якщо можна видресирувати таких великих кішок, то кошенят — і поготів.
— Ні,— рішуче заперечив професор,— саме цього не можна зробити.
— А чого не можна?
— Не маю уявлення.
— А я знаю причину,— гордо оголосив Максик.
— Ну?
— Бо жодна людина ще цього не пробувала зробити.
— І ти хочеш спробувати?
— Звичайно! Я вже придумав назву для цього номера! На афішах стоятиме: "Максик і четверо дресированих кошеняток, захопливий номер, уперше в світі!" Може, я виступлю в чорній масці! Крім того, мені потрібний батіжок, щоб ним ляскати. Та його я вже маю. Візьму в моєї старої іграшки — візника.
— Ну, тоді бажаю тобі веселої розваги! — сказав пан фон Покус і розгорнув газету.
Уже наступного ранку покоївка принесла до кімнати 228 чотири невеличких стільчики. Четверо кошенят з цікавістю взялися їх обнюхувати, та невдовзі всі знову втекли до свого кошика й збилися докупи.
Тоді з'явився кельнер. У лівій руці він ніс тарілку з м'ясним фаршем, правою рукою тримав Максика. А той мав у правій руці лакований іграшковий батіжок, а в лівій — гостру зубочистку.
— Це — боронитися від хижаків,— пояснив він.— Якщо вони схоплять приборкувача. А також щоб подавати їм їжу.
— Мені залишитись? — послужливо спитав кельнер.
— Ні, дякую, не треба,— сказав Чоловічок.— Це тільки ускладнить дресирування. І відволікатиме тварин.
Кельнер пішов. Приборкувач зостався сам із своїми чотирма жертвами. Вони мружилися на нього, безгучно позіхали, витягувалися і починали одне одного лизати, начебто їх тиждень не купали.
— А тепер уважно послухайте,— рішуче почав хлопець.— Ледаче життя вам минулося. Від сьогодні починаємо працювати. Ви мене зрозуміли?
Та вони й далі вилизували одне одного й удавали, що погано чують. Хлопець засвистів. Зацмокав язиком. Поклав лакованого батіжка собі під руку і заклацав пальцями. Потім узяв зубочистку під другу руку і заплескав у долоні. Тоді заляскав батіжком. І затопав ногами. Та кошенята й не зиркнули на нього.
Аж коли Максик з допомогою зубочистки поклав кілька шматочків м'яса на стільчики, ті четверо враз ожили. Вони повистрибували з кошика, вилізли на стільчики, проковтнули м'ясо, облизалися й очікувально втупились у дресирувальника.
— Все гаразд! — захоплено вигукнув він.— Браво! Тепер ви повинні стати на задні лапи. Гоп! Передні лапи вгору! — Максик ляснув батіжком у повітрі.