самим носом пані Гольцер.
— Чим ти незадоволений? — спитав лікар, коли вони зайшли до приймальні.
— Я хотів би бути вищим,— відповів Максик.
— Яким заввишки?
— Не знаю.
— Завжди одна й та сама кумедія,— пробурмотів радник медицини.— Кожний знає, чого він не хоче. А чого він хоче, цього ніхто не знає.
Він розчинив скляну шафу, дістав звідти кілька кольорових пляшечок із лікамии й ложку.
— Якої ти думки про два з половиною метри? — сухо спитав він.— Вищим я тебе не можу зробити, бо тоді ти чіплятимешся за стелю. Ну? Відповідай!
— Два метри з половиною? — Чоловічок боязко глянув на люстру.— А якщо... якщо мені... тобто, якщо потім нам це не сподобається?
— Тоді я дам тобі інші ліки, і ти знову станеш менший.
— Гаразд,— сказав Максик тремким голосом.— Будь ласка, спробуймо на два з половиною метри.
Радник медицини щось пробурмотів у свою кошлату бороду, накрапав із зеленої пляшки кілька краплин на ложку і звелів:
— Розтули рота!
Чоловічок роззявив якнайширше рота і відчув на язику якусь пекучу рідину.
— Ковтни!
Чоловічок слухняно проковтнув зелену рідину. Вона обпекла йому горло і вогнем потекла в живіт.
Кошлатий бородань глянув на хлопця блискучими очима і пробурмотів:
— Зараз почнеться! І справді! .
Нараз щось загримотіло Максикові в вухах. Руки й ноги йому засмикало. Ребра заболіли. Боляче було доторкнутись і до волосся та шкіри на голові. Хрустіло в колінах. Перед очима крутилися кола, барвисті, як веселка, і сотні срібних та золотих кульок і зірок кружляли в танку. Він ледве упізнавав свої руки. Вони ставали дедалі довші й ширші. Хіба це його руки?
Він уже невиразно бачив, що скляна шафа стала менша, а календар на стіні опустився зовсім низько. Потім щось тихенько задзвеніло — то Максик зачепив носом люстру. І врешті він відчув поштовх, як буває в ліфті, коли той враз зупиняється.
Барвисті кола тепер повільніше крутилися перед очима. Кульки й зірочки вже не танцювали. Гримотіння у вухах стишилося. До волосся вже можна було доторкнутись, ноги й руки теж не боліли.
Почувся голос задоволеного радника медицини:
— Два з половиною метри.
Але де ж він, той лікар із кошлатою бородою і похмурим обличчям? Шукаючи його, Максик розглянувся довкола. Карниз, на якому висіли гардини, був на рівні його носа. Люстра, яка ще й досі трохи дзвеніла й хиталася, висіла біля Максикових грудей. Вгорі на шафі лежав шар пилюки завтовшки з палець. Пилюка лежала й на білій лакованій рейці, якою за півметра до стелі закінчувалися жовті шпалери. В кутку високо над дверима лазив по своєму гнізду чорний павук. Максик злякано відсахнувся. При цьому він потрапив рукою на високий книжковий стелаж, і з верхньої полиці на підлогу злетіла книжка.
Лікар Кошлатий Бородань засміявся. То скидалося на мекання старого цапа. Потім він глузливо крикнув:
— Чи хто таке бачив? Я перетворив його на велетня, а велетень злякався павука.
Максик сердито глянув униз, туди, де стояв письмовий стіл. Радник медицини й досі мекав.
— Чого ви глузуєте з мене? — спитав Чоловічок, який раптом став велетнем.— Врешті, я зовсім не вчився на велетня, коли мав п'ять сантиметрів зросту! Ви коли-небудь тремтіли зі страху?
— Ні,— сказав Кошлатий Бородань.— Зроду не тремтів. Мені нема чого лякатися. Якщо на мене здумає напасти лев і стрибне, я ту ж мить перетворю його на зяблика чи на метелика.
— То ви зовсім не радник медицини?
— Ні. Але я й не фокусник, як твій Йокус.
— А хто?
— Я справжній, справжнісінький чарівник.
— Ой! — прошепотів Максик.
З переляку він притулився до шафи. А що вона була хитка, то тепер тремтіли обоє — шафа й велетень Макс.
— Сідай на стілець, щоб ти зміг подивитись у дзеркало,— наказав чарівник.— Ти ж зовсім не уявляєш, який тепер у тебе вигляд.
Максик сів, глянув у дзеркало, здригнувся і крикнув у розпачі:
— Боже мій! Це я такий? Це справді я? Нажаханий хлопець затулив руками обличчя.
— А я гадаю, що ти цілком пристойний,— сказав чарівник.— Але твоєму смакові ми, здається, не догодили.
Максик шалено похитав головою і в нестямі крикнув:
— Я просто огидний. Жираф проти мене — красень!
— А яким ти хотів би, замість цього, стати завбільшки? — спитав чарівник.— Тільки тепер гарненько подумай!
— Я знав це з самого початку,— відповів пригнічено Максик.— Та мені було страх як цікаво, а тепер я надавав би собі ляпасів по обох щоках.
— Який ти хочеш бути на зріст? — рішуче спитав Кошлатий Бородань.— Не розводься про це так довго.
— Ой,— зітхнув Максик,— ой, пане чарівнику, я хотів би стати таким, як звичайнісінький хлопець мого віку! Не вищий і не менший, не товщий і не тонший, і зовсім не вартий уваги, як рідкісна поштова марка чи тригорбий верблюд, не зухваліший, і не боязкіший, і не розумніший, і...
— Гаразд! — буркнув чарівник і узяв червону пляшечку та ложку.— Ти хочеш стати звичайним хлопчиськом? Нічого немає простішого. Розтули ротаі
Максик, цей велетень у два з половиною метри заввишки, тут же роззявив рота і проковтнув густий червоний сік. І навіть облизав ложку.
Знову щось засвистіло й загриміло йому у вухах. Заболіла голова. Ребра й кінцівки рипіли й тріщали. Серце шалено колотилося. Перед очима кружляли яскраві кола, немов фейєрверк.
А тоді все стихло.
— Поглянь у дзеркало,— звелів чарівник.
Максик ніяк не наважувався це зробити. Потім трохи, на кілька міліметрів, підняв вії. Тоді широко розплющив очі, схопився зі стільця і з радісним криком підняв догори руки.
— Справді,— щосили кричав він.— Справді! Справді! Справді!
А в дзеркалі розмахував руками якийсь хлопець, гарний хлопець дванадцяти чи тринадцяти років. Максик підбіг до дзеркала й обома руками притулився до нього, немов хотів обійняти своє відображення.
— Це я? — спитав він.
— Це ти! — прохрипів чарівник і засміявся.— Це Макс Піхельштайнер, звичайнісінький хлопець майже тринадцяти років.
— Я такий щасливий! — тихо мовив Максик.
— Сподіваюсь, ти будеш взагалі щасливий,— сказав радник медицини.— А тепер катай звідси!
— Як я можу вам віддячити? Чарівник підвівся й показав на двері.
— Не треба дякувати, йди!
Розділ дванадцятий
"ОТ ЖЕ БОВДУР!" ДИВНІ РЕКЛАМИ В МІСТІ. ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР РАПТОМ СТАЄ БРАУЗЕПУЛЬВЕРОМ, А ГАЛО-ПІНСЬКИЙ — АЛЮРСЬКИМ. ВОНИ ГЛУЗУЮТЬ З ХЛОПЦЯ. НАВІТЬ ЙОКУС ЙОГО НЕ ВПІЗНАЄ. МАКС І МАКСИК. ТО