— Найважче було з шлейками. Металева прищіпка з лівого боку ніяк, ну ніяк не відчеплювалась. Я зламав собі нігті на двох пальцях. На красені Вольдемарі це зробити було набагато легше.
— Зате із шнурками вийшло куди краще,— сказав професор.— Цю роботу ти виконав відмінно. Гарний був і трюк із краваткою.
— Все котилося, як по маслу,— почав Максик.— Вузол на краватці не був затягнений. Стриб — і я вже всередині.
— А тонкий шовк і не затягнеш. У цьому нам пощастило. На щастя теж можна розраховувати.
Максик набрижив лоба.
— Я хочу тебе про щось спитати, і ти не хитруй.
— Гаразд. Кажи!
— Для мене це тепер найважливіше.
— Що саме?
— Чи тепер ти віриш, що колись я стану справжнім артистом?
— Колись? — спитав професор.— Ти вже справжній артист. Сьогодні ввечері ти склав іспит на звання асистента.
— О! — прошепотів Максик. І це було все, що він зміг вимовти.
— Відтепер ти асистент чарівника.
— Як ти гадаєш, люди аплодували не тільки тому, що я маленький?
— Ні, синку. Але такі речі теж, звичайно, впливають. Коли слон Джумбо сідає на тумбу й підводить передні ноги, люди аплодують. Чого? Бо він щось уміє і бо він такий великий. Якби Джумбо був тільки великий, але нічого не вмів, люди воліли б краще залишатися вдома і лежати на дивані. Зрозуміло?
— Приблизно.
— Дві речі викликають оплески,— повів далі професор.— Ось інший приклад. Коли три сестри Марципан підстрибують з батута аж на п'ять метрів угору й роблять у повітрі сальто, глядачі захоплено їм аплодують. Чого? Бо вони це вміють і бо вони гарненькі.
— А особливо панна Роза,— додав зухвалий Максик.
— Якби ті дівчата були негарні, то вони не так сподобалися б глядачам, навіть якби стрибнули ще на два метри вище.
— Це правило стосується і клоунів?
— Звичайно! Якби клоуни не мали великого червоного носа, і зашироких штанів, і черевиків, схожих на качині дзьоби, їхні жарти не здавалися б такими кумедними.
— Це стосується й тебе? — спитав зацікавлений Максик.— Ти не такий великий, як Джумбо, і не такий малий, як я. Ти не маєш червоного носа і не такий гарний, як дівчата Марципан. А які ти маєш дві риси?
Професор засміявся.
— Цього я не знаю,— сказав він урешті.
— Але я знаю! — переможно вигукнув Максик.— По-перше, ти надзвичайний чарівник...
— А по-друге?
— Підніми мене вище, я скажу тобі на вухо! Професор підняв малого.
— По-друге,— прошепотів Максик,— по-друге, ти найкраща людина на світі.
Якусь мить було тихо. Тоді професор зніяковіло покахикав і сказав:
— Еге, еге. Хтось та має бути такою людиною. Максик тихенько засміявся. А тоді враз тяжко зітхнув:
— Знаєш, мені часом хочеться бути таким великим, як звичайні люди. Наприклад, у цю хвилину.
— А чому саме в цю хвилину?
— Тоді я мав би справжні довгі руки й міг би тебе обійняти.
— Любий хлопчику! — вигукнув професор. І Максик прошепотів:
— Любий, любий Йокусе!
Нарешті кельнер приніс дві чашки кави з двома ложечками.
— Куховарка, що варила каву, сердечно вас вітає,— сказав він.— Маленьку ложечку вона дарує Чоловічкові. Це найменша ложечка, яку можна було знайти на кухні.
— А чого її дарують мені? — здивовано спитав Максик. Кельнер низенько вклонився.
— На згадку про той день, коли ти став знаменитий. Куховарка надряпала на ложці сьогоднішню дату з допомогою гостряка для шпигування.
— Гостряка для шпигування?
— Саме так,— відповів кельнер.— Тим гостряком шпигують м'ясо зайців та косуль. Куховарка не знайшла нічого гострішого.
— Щиро, щиро дякую,— сказав Максик.— Отже, куховарка гадає, що я тепер знаменитий?
— Такої думки не тільки куховарка! — почувся веселий жіночий голос. Він належав панні Розі Марципан.— Ось і я! А надворі біля готелю чатують уже перші журналісти, фотографи і дядечки з радіомовлення. Але швейцар їх не пускає.
— Його щастя! — пробурмотів професор.— А як пропустив тебе?
— Я знаю! — вигукнув хлопчик і потер собі руки.— Вона подивилася на нього, пускаючи очима бісики!
— Відгадав,— сказала Роза.— Він розтанув, як шоколадне морозиво на опалювальній батареї. Прибиральниці довелося прийти і все повитирати.
Роза подарувала Максикові маленький поцілунок, бо він сам був такий маленький, а Й оку сові — ще менший, бо він був такий великий. І рішуче оголосила:
— Я страшенно зголодніла!
— На поцілунки від нас? — спитав професор.
— Ні, на печеню з косулі,— відказала дівчина.— На нашпиговану спинку косулі з картопляними крокетами і брусницями. А ви можете заплатити.
Кельнер кинувся щодуху на кухню. Після вечері вона сказала:
— Життя чудове, мої друзі. Я смачно повечеряла, ви уславилися, а маестро Галопінському потрібний новий батіг.
— Чого раптом? — спитав надзвичайно зацікавлений Максик.
— Бо старий батіг ущент поламано,— повідомила Роза.— Кілька хвилин той батіг лупцював клоуна Фернандо. Це було занадто для бідного батога. А для Фернандо, між іншим, теж.
— То це він поміняв фраки? Роза кивнула головою:
— Саме так. До речі, клоун зовсім не хотів зганьбити наїзника з його конем, а тільки відомого всім Йокуса.
— Йокуса? — перепитав спантеличений Максик.
— Фернандо страх який ревнивий. І він гадав, що Йокус у мене закоханий.
— Але ж це правда! — крикнув Максик.
Нараз чарівник спаленів по самі вуха і, якби міг, запався б крізь землю. Чи перетворився б у зубну щітку. Але таке можуть зробити аж зовсім справжні чарівники.
Панна Роза Марципан дивилася на нього блискучими очима.
— Це правда? — спитала вона і повільно підвелася.— То це правда? — повторила вона з погрозою.
— Правда,— похмуро відповів Йокус, розглядаючи свої черевики, начебто зроду їх не бачив.
— Мені треба було б обірвати тобі вуха,— розгнівалася вона.— Чого ти мені цього не сказав, лобуряко? Чого ти досі не укляк переді мною на коліна, нещасний? Чого ти не благав мене подарувати тобі моє марципанове серце, ледарю?
— Ось я тебе зараз відшмагаю! — сказав професор. Вона звела вгору руки і запально вигукнула:
— Нарешті! Перше слово кохання! — і кинулася професорові на груди так, що аж забряжчали тарілки.
Максик радісно тер собі руки.
За п'ять хвилин Роза Марципан прошепотіла:
— Шкода кожного дня, коли я цього не знала. Ми змарнували так багато часу.