— Нечиста сила! Таж це він і е! Антоніна, увійшовши, відразу впізнала Грибовського.
Суд над зрадниками Батьківщини й катами народу відбувався в будинку цієї ж школи. Уважно оглянули всю німецько-фашистську групу військовополонених.
Серед них впізнані були Курбацький, ще один бандит і навіть комісар фон Шредер, що навів жах на зсю округу.
Головував на суді військюрист першого рангу Петро Самійлович Величко. Головним обвинувачем від народу призначили Івана Демидоаича Орлюка. На відмову Орлюка виступати в такій відповідальній ролі через молодість та брак життєвого досвіду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних зборах:
— Товариші, в наше село прийшла слава. Славу цю нам приніс відомий усьому Радянському Союзу Іван Орлюк. Тепер ми не прості люди. Тепер уже, коли хтось десь спитає, а де, мовляв, оті Старі Павлівці, то кожен скаже: "А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па війні дванадцять поранень!"
— Шість, — виправив Орлюк.
— Шість для тебе, а для нас і для потомства ми згодні додати. Кому ж, питається, як не тобі, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти не був молодим?
Орлюк погодився, але дружині своїй він категорично заборонив бувати на засіданнях суду. Коли вона зовсім уже зібралась було, схвильована тяжкими спогадами, він обійняв її й пригорнув до грудей.
— Ти не підеш на суд.
Уляна. Як це так не піду? Чому?
Орлюк. Я не хочу, щоб ти буча на суді. Не хочу, щоб ти обвинувачувала...
Уляна. Іване, вони вбили...
Орлюк. Наших батьків... Саме тому я й хочу оберегти тебе.
Уляна. Я прошу тебе.
Орлюк. Ні, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на війні, вже надто багато для жінки.
Уляна. Ні.
Орлюк. Я прошу тебе, розумієш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей сморід жорстокостей і злочинів. Іди в школу, вчи дітей добра. Там твоє царство.
Уляна. Я буду на суді. Я хочу їх бачити.
Орлюк. Нащо? Ти плакатимеш там і здригатимешся від прокльонів.
Уляна. Не буду.
Орлюк. Будеш.
Уляна. Я розтерзаю їх!
Орлюк. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не підеш
туди.
Уляна. Прошу тебе, Іване! Я потерпіла людина.
Я маю право!
Орлюк. Я так само потерпілий. Але я повинен мислити й діяти залежно від сили речей. Коли я відступав до Волги, я ненавидів увесь світ і себе. Коли мене ранили, я навалювався на тебе всією вагою, і ти тягла мене з поля бою, брудна, замазана моєю кров'ю. Чи сказав я тобі хоч раз — не надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятували державу.
Уляна. А зараз годі?
Орлюк. Я не сказав — годі взагалі. Але там, де вже можна, — годі. Ти призвичаїлась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобі хочеться самій особисто нищити людську мерзоту, а вона не гідна твого погляду. Нащо тобі це? Я вб'ю їх і без тебе.
Уляна. Ти гадаєш замкнути мене в клітці?
Орлюк. Так. Я хотів би замкнути тебе в золоту клітку, щоб ніяке зло не сягало тебе.
Уляна. Як тобі не соромно? Що таке ти кажеш?
Орлюк. Тобі не подобається? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК партії.
Уляна. І поскаржусь. Який егоїст.
Орлюк. Будь ласка. Я скажу відверто, що без тебе нема ні щастя мені, ні радості ані в чому в світі. Нема життя без тебе.
Уляна. Ну й виженуть з партії.
Орлюк. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобі своїми словами.
Зал був переповнений. Відчинили вікна й усі дворі, щоб чути було всім, навіть тим, що стояли на площі перед школою, що говоритиметься на суді. Багато поприходило з сусідніх сіл, чимало було й різних городян, що позалишали далекі свої міста, аби лишень врятувати життя.
Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманні були властивості не отрути, а столітніх благородних вин, що звеселяють людині душу, коли б розмах смертей, руїни, фашистських провокацій, грабіжництва й обману яснів на людських обличчях сяйвом усмішки, не було б у цілому світі народу осяйнішого за той, що посходився на цей суд.
Тут зійшлась немовби вся Україна. Багато посиротілих матерів і багато вдів прийшло сюди. Були тут каліки-інваліди. Були сироти, що бачили батьків і матерів своїх на німецьких шибеницях. Були дівчата з фантастичними біографіями, що втекли з фашистської неволі, були викинуті з Німеччини за непридатністю понівечені дівчата. Були сумні люди, яких вигнали з міст злидні й страх, які втратили родину й притулок. Були биті, стріляні. Були невідомі розгублені люди, що на якусь фатальну мить повірили в реальність "нової ери" і тепер терзаються потай своєю слабодухістю, що пішли тоді на службу до ворогів, що тепер приховують це, кленучи фашистів і свою ганьбу, і все на світі. Але більшість було міцного старого люду, що такого зазнали й надивились на своєму віку, що якби засурмили знагла ангели на страшний суд, то й не зморгнув би ніхто, так надокучила їм людська суєта.
Всі дивились на Орлюка. Орлюк дивився на народ. Потім перевів очі на підсудних. Хвилювання перейняло його, як перед боєм, можливо, навіть більш високе. Він відчув себе як приналежність народу, як виразник його волі. Звернені до нього очі народу немов підносили його. Голова суду Величко посміхнувся до нього розуміючим батьківським поглядом і злегка кивнув. Орлюк почав суд.
— Підсудний Грибовський!
Грибовський мовчав. Він роздивлявся подряпину на своїй брудній руці, не чуючи, здавалось, що йому наказують стати перед судом.
— Підсудний Грибовський!
Грибовський не обзивався. І тільки коли його поставили перед Орлюком, він вкрай здивовано подивився на Величка й Орлюка.
— Відповідайте!
— їх вайс ніхт, вас заген зі? їх бін кайне Грибовський!.. Же сюї Леон Жерар...
Орлюк. Підсудний Шредер, ви пізнаєте цю людину?
Шредер. Ні.
Орлюк. Ви визнаєте, що це український націоналіст, агент німецької розвідки Грибовський?
Шредер. Ні.
Орлюк. Підсудний Курбацький!
Курбацький. Не знаю. Не бачив ніколи...
Орлюк. Свідок Мандрика!
Мандрика. Я... той, як його...
Орлюк. Ім'я, по батькові?
Мандрика. Гордій Павлович. Моє?
Орлюк. Так. Рік народження?
Мандрика. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий.
Орлюк. Професія?
Мандрика. Вчитель... Хіба ж...
Орлюк. Де були в час окупації?
Мандрика. Клянусь, ніде! Тут... Іване Демидовичу, хіба я...
Орлюк. Не працювали на окупантів?