— Та пустіть, а то околію! — гукає.
— Іди, іди, поки не дали втришия! — одгукуе з хати.
"Чого доброго!" — подумала Христя і напрямилася улицею далі. Собаки З сусідніх дворів кинулися до воріт. Христя повернула назад. "Ще собаки розірвуть. Краще отам, під крамницею, сяду — все ж затишок. До світу перебуду, а там ми і на жида знайдемо управу. Ти, бісова невіро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" — гострила вона зуби, умощуючись на лавочці у закапелку, де здалося їй затишніше. А в закапелку справді добре, широка і довга лавка вподовж стіни — утомившись, і прилягти можна. І Христя, присунувшись до стіни, сіла. От тільки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, підобгавши під себе ноги, прищулилася до стіни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насіння не тільки по городах — і в села налізло та й дуре нашого брата... Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на інші речі, стали спокійніші, рівніші. Вона піде завтра у волость — хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусіди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе літечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як і що повернути... Вона загадалася про те, забуваючи про все на світі. Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулася вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в'ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. "Чиє се поле?" — пита вона прохожого шляхом чоловіка. "Христине поле", — каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христі?" — "А от, коли знаєте, з Мар'янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар'янівці — дом панський. На всю Мар'янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. ЗЕІДТИ, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другі: як розбагатіло — забуло і бога, і людей. А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" — закінчив чоловік і не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" — доносився до неї стоголосий клекіт. І от з усіх сторін, З усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум'яні, очі ясні та тихі... І всі кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати". І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому ні плямочки, ні хмарочки, хіба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пісню на землю. Під нею — буйна рослина чіпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом — неугавний клекіт молодих та дзвінких голосів... Любо Христі так і легко — сон колише, очі стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає...
На другий день чуть зорюшка — жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне.
— Хто там? — скрикнув жид, підходячи.
Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лід, обличчя.
— Гивалт! Гивалт! — загукав він, кинувшись у хату.
Незабаром він знову вийшов, за ним висунулась жидівка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидівки напрямило туди свої чорні очі.
— А що там тобі, Лейбо, бог дав? — гукнув до жида з сусіднього двору чоловік.
— Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина під лавкою змерзла.
— Що ж воно? Чоловік, жінка?
— А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого місця, забралося під лавку!
Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид, і жидівка.
— А ніхто до тебе на ніч не просився? — спитав чоловік.
— Ні, не просився, — одказав жид, дивлячись на жидівку.
— А я чув серед ночі — собаки валували і хтось десь у вікно стукав.
— Не знаю, мозе, і стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? — повернувся жид до жидівки.
— Ні, не цула, — одказала та.
Чоловік підійшов до купи ганчір'я і полапав за голову.
— Чоловік, так і є, — сказав він.
— Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? — спитався трохи згодом,
— Сцо ж робити? візьму одкину посеред сляху!
— Ні, так не можна, щоб не було напасті. Треба у волость дати звістку. Жид, щось заджерґотавши до жидівки, кинувся у вулицю. Жидівка пішла у хату. Чоловік, постоявши, і собі пішов до своєї.
— Остапе! — гукнув він через тин до другого сусіди. — Чи чув, під Лейбоною лавкою щось замерзло?
— Ну?
— Он лежить! — ткнув чоловік рукою. Остап підтюпцем побіг до лавки.
— А що там? — чується здаля третій голос.
— Та хтось коло жида змерз!
І третій показавсь чоловік. За иим незабаром жінка, далі друга, третя. Зібралася купка людей, почувся гомін. Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело?
Світ більшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, біг із дальніх кутків, бозна з яких улиць. Зібрався коло шинку трохи не ярмарок, усім таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався і жид, ведучи за собою двох чоловіків. Один старенький, згорблений, ледве поспішав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
— Ось з волості йдуть! Підождімо, що воно таке? — гомоніли у купі, переходячи з місця на місце.