Оришка приплигала до порога.
— Де твій дурень? — спитав і помовчав. — Не поймеш? Кирило, питаю, де?
— Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й він, — указала Оришка у вікно, уздрівши Кирила, що гнав теляток та овечат від водопою.
Христя глянула на його — се ж мар'янівський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у місто. Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився.
— Се ти, п'янице, нагнав мені сих дияволів у двір? — гукнув Колісник З вікна на Кирила.
Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна.
— Яких, пане, дияволів?
— Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитріший від чорта! — накинувся на його Колісник. — Цілу ніч, мабуть, учора пив могорича, а сьогодні чуть світ і з Двору скрився.
— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило. — Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?
— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?
— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. "Коли б, — кажуть, — пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали". — "А що, — кажу, — тепер уже й назад, коли побачили, що не теє... А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться". — "Та то все, — одказують, — наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов: обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати".
— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.
— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.
— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому. І Кравченко, і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди, і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові!
Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, — де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
— Не знаю. Може, воно й брехня, — понуро одказав Кирило. — За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.
— Гаразд, гаразд, — махнув на ного рукою Колісник і повернувся до Оришки. — А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, — то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.
— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, — повернувся він знову до Кирила. — Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.
— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.
— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.
— Ні, пане, вони так не схотять.
— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.
— За двісті трудно найняти.
— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.
— Тих, пане, навряд чи получите.
— Чому?
— Ні з чого брати.
— Зійдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.
— Чого усидимо?
— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.
— Та ну, не лякай! На паліїв е тюрма, е Сибір, е й шибениці!
— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.
— А очі нащо?
— Та очі е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка. — Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!
— А он же, бач, твій чоловік не рає, — усміхнувшись, одказав Колісник.
— І .він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.
— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна. — Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
Колісник так і приснув:
— Так ти і в ставку жаб полохала?
— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!
— Та хто тебе знав — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці... аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" —глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт.
Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибі її жалісливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обірвані, нечисті, невмиті. На колінах гнулися вони перед багатим Колісником, котрий кепкував з їх, а накінці ще і вигнав з двору. Спершу їй тільки шкода їх було, своїм жіночим серцем вона жаліла провинників. Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті... їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в'яз до її матері... І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. "Багатирі, хазяїни", — каже Оришка. Та на чуже заЗДрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім'ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться... Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя... а вона ж повинна його обнімати та пригортати... якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду... Господи! і це люди! Собаки— так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню... Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.