— Якого звірка?
— Самого як е заморського. Ходімо.
І він, забравши під руки Проценка і Рубця, потяг їх за собою.
Не сама ж я йду,
А ведуть мене...
Приспівуючи, ішов Колісник коридором. Ось він пхнув одні двері, котрі З грюком розчинилися до п'ятки, далі другі і одним махом упхнув Проценка і Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крізь густу листву золотими віхтями, розстелилося на стінах, по долівці. Ясна довга стяга тріпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був відкинутий. Постіль зім'ята, а на постелі в одних сорочках лежали Лошаков і Христя. Він гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.
— Что вам? Чего вы? — гукнув Лошаков, дивлячись, що увійшовші, мов укопані, стояли у порога.
Від Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Двері зачинені, і хтось їх придержував. Проценко постукав.
— А що, бачили? Відчиняти двері? — сказав Колісник. Очі його стрілися З гострим поглядом Лошакова.
— Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хороші знайомі, земляки, не бійтеся нічого, — додавав він, указуючи на Проценка і Рубця, котрі, мов зайці, метнулися чимдуж у розчинені двері. — Вибачте, бога ради! — уклонившись, сказав він, виходячи і зачиняючи за собою двері.
— А шо, бачили звіра?— спитав Колісник.
— Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Гріха ти не боїшся, — казав, хитаючи головою, Рубець.
— Який там гріх, Антон Петрович. А ще і в вісімдесят...
— А то що за звірок з ясними очима? — перебив його Проценко.
— Не пізнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постійте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.
— А Лошаков сей бідовий! — одно дивується Рубець. — Який замолоду був, і на старості літ не покаявся. Жінка... діти... От і хоти ти добра.
— А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув — не. чув, бачив — не бачив, — остерігав його Колісник.
— Та я не те. Я не того, — правувався Рубець. — А те, що тобі, Косте, не минути пекла: на все ти підоб'єш, до всього призведеш.
— Треба ж чимсь горлатому панові пельку заткнути.
— Ой і голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибіру.
— І там люди! — одказав Колісник і, махнувши рукою, додав: — Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! — і, випиваючи, він гуконув на всі хати.
— Та хто то така? — допитувався Проценко.
— Ат, нетерплячий! Підожди — сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан і поїхав! — скрикнув він, дивлячись у вікно, проз котре промчався на звощикові Лошаков.
— Ага, знає кішка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! — посварився він йому услід кулаком. Потім повернувся, постояв, хитаючись, і гукнув на усі хати: "Доню-ю! донечко!"
— Чого, папаша? — одгукнувся чийсь здалека тонкий жіночий голосок.
— Ходи до мене! Ходи, моя дитино! — знову гукнув на всю хату Колісник.
— Чого, папаша? — обізвалась на порозі у пишному народному уборі молода і хороша дівчина і, забачивши чужих, потупилась, почервоніла.
— Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? — повернувшись до Проценка, спитав Колісник.
І той, і другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дівчину. А вона тільки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матінко!" — і чимдуж вискочила з хати.
На третій день по городу ходила чутка про обід Лошакову. Перешіптувались люди, хто що їв, скільки хто випив. Кого з панів п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тільки похитували головами. Не бісовий Колісник — і такого пана осідлав! От ти й знай!
— Та то брехня! — не вірили другі. — Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собраніє, він його з кістками глитоне.
Одкрилося і собраніє, і недовірки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колісника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельській заговорював з ним, шуткував, хоч Колісник по-давньому був низькопоклонний і ввічливий.
Коли прийшлося судити про справу управи і коли другі почали були потріпувати потроху членів, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, він нехотя якось одказав: "Ми хоч і не бачили досі ніякого великого діла від їх, оже не вірити своїм виборцям теж не варт". І цим словом закував усім роти.
— А що, покурили? — спитався над ухо Колісник Рубця, ударивши його по плечі.
Той, дивуючись, подивився на Колісника, і, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.
IV
Всього в семи верстах від Мар'янівки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горі, низкою людських хаток, котрі, мов сторожі, оповили його з одного боку, заглядаючи в темні води чималого ставка. На другий бік з гори збігав густий садок і слався всюди по долині ген аж до буйного лісу. Столітні дуб'я, височенні осокори, широколисті кленки та темно-зелені пахучі липи, мов зачаровані лицарі, стояли в тім лісі, розпускаючи кругом себе широченне гілля, покрите густою непроглядною листвою. Поміж ними то там, то там тяглися з землі молоді парості, тонкі та гнучкі, чекаючи простору та сонячного світу, щоб і собі убратися у силу і буйнути навперейми з своїми дідами. По широких полянах. кущі калини та орішнику порозпускали тонкі гілки аж додолу. Березка, хміль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столітніх лицарів і шукаючи поблизу гілки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тії кучерявої шапки, на котрій звели гніздо орли-клекоти.
Буйний та чудовий ліс! Кругом його і поверх його ходить-віється вітер поволі, сонце пригріває зверху, а всередині — завжди тихо, завжди тінь зелена та прохолода темна. Там, у гущавині молодого гілля, ціла орда усякої пташні Завелася: чижі, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлиці туркочуть журливу пісню, лісові кішки перегукуються, зозуля кує літа, горобці несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь ліс заливним щебетанням. Здалека чується — клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевільним реготом, кряче ворон; а кібці, мов метелики, в'ються понад гіллям, випискуючи жалібно-голодну пісню... Ліс гомонить, мов живий, на тисячу ладів, на тисячу голосів.