У повітрі майорить срібна павутина – блискучі нитки бабиного літа. Вони повисають на стеблах і листочках, вітер приносить їх до мене, вони опускаються на руки, на одяг, лягають на обличчя, на очі, вкривають мене всього. Моє тіло, яке щойно належало мені, перетворюється на галявину. Обриси тіла зливаються із землею, воно вже не живе окремим життям, воно розчинилося в сонячному світлі, його більше немає.
Крізь взуття, крізь пори одягу проникає дихання трав, подих землі, волоссям моїм бавиться рухоме небо – вітер. І кров б'ється об стінки моєї шкіри, вона піднімається назустріч прибульцям, кінчики нервів випрямляються і тремтять, ось я відчуваю вже лапки метеликів у себе на грудях, і хід мурашки луною повторюється в судинах. Потім хвиля піднімається вище, останній опір тане, і я лише пагорб без імені, луг, земля.
Безшумно завершують своє коло соки землі – вгору, вниз, а разом із ними проходить коло й моя кров; вони несуть її на собі, вона стала їх частиною. У теплих сутінках землі тече вона, зливаючись із голосами кристалів і кварців, вона – в таємничому звукові важких крапель, які стікають до коріння квітів і трав, а краплі ці, збираючись у тонкі нитки струмочків, шукають своїх шляхів до джерел. І разом із ними вона, моя кров, виривається із землі, вона – в струмках і річках, у блиску берегів, у морському просторі та вологому сріблі випарів, які сонце знову піднімає до хмар; вона кружляє і кружляє, несучи мою плоть, розмиваючи її в землі і в підземних потоках, повільно та безболісно зникає моє тіло, – його вже немає, залишилися самі тканини й оболонки, воно перетворилося на дзюрчання підземних джерел, на шепіт трав, на віяння вітру, на бурхливе листя, на беззвучно дзвінке небо. Луг підступає ближче, квіти проростають крізь мене, їхні віночки погойдуються зверху, я поглинений, забутий, я лину в потоці під маками й жовтим лататтям, а над ними майорять метелики й бабки.
Ледве-ледве помітний рух, затаєне здригання. Що це? Останнє тремтіння перед кінцем? Чи це колишуться маки й трави? Чи тільки струмочки дзюрчать між корінням дерев?
Але рух посилюється. Він стає рівномірнішим, переходить у дихання, у биття пульсу; хвиля за хвилею повертається назад – назад із річок, дерев, листя й землі. Колообіг починається знову, але він уже не спустошує мене; навпаки, він приносить із собою щось, що наповнює мене й залишається в мені, він стає тріпотінням, відчуттям, почуттям, руками, тілом. Порожні оболонки наливаються життям; хитко, легко й окрилено наповнююся я від землі. Я розплющую очі.
Де я? Що зі мною? Я спав? Я ще відчуваю загадковий зв'язок із природою, прислухаюся і не наважуюся поворухнутися. Але зв'язок не рветься, в мені зростає відчуття щастя, легкості, польоту, променисте почуття, я лежу на лузі, метелики відлітають все далі й далі, колишеться щавель, сонечко піднялося на вершину своєї травинки, срібляста павутина обліпила мій одяг, окриленість не покидає мене, вона підступила до серця, вона в очах, я ворушу руками. Яке щастя! Я піднімаю коліна, сідаю, обличчя моє вологе, і тут тільки я помічаю, що плачу, нестримно плачу, наче щось безповоротно проминуло.
Деякий час я ще нерухомо лежу, відпочиваю. Потім встаю та прямую до цвинтаря. Я ще не був там. Від дня смерті Людвіґа мені сьогодні вперше дозволено вийти одному. Старенька бабця показує мені дорогу до могили Людвіґа. Могила обнесена буковою огорожею й обсаджена барвінком. Земля ще пухка, і на свіжому горбку в'яне кілька вінків. Золоті написи на стрічках стерлися, і слова вже неможливо розібрати.
Мені було моторошно, коли я йшов сюди. Але тут дуже тихо й зовсім не страшно. Вітерець над могилами, за хрестами – золоте вересневе небо, і в платановій алеї співає дрізд.
Ох, Людвіґу, я сьогодні вперше маю щось схоже на відчуття домівки й миру, а ти більше не тут. Я ще не наважуюся повірити в це почуття і думаю, що це тільки втома та слабкість. Але, якщо раптом це виросте в безмежну самовідданість, може, нам потрібно лише чекати й мовчати, і воно прийде саме собою. Може, єдине, що в нас залишилося, – це наша плоть і земля, і нам потрібно тільки одне: прислухаючись, слідувати за ними.
Ох, Людвігу, ми всі шукали й шукали, ми блукали й зривалися, ми ставили собі безліч цілей і, прагнучи до них, спотикалися об самих себе, ми не знайшли, що шукали, і це зламало тебе; а тепер – невже одне лише дихання вітру над травами або спів дрозда перед заходом сонця, проникнувши в саме серце, можуть повернути нас до самих себе? Невже в хмарі на обрії або в зеленому листі дерев більше сили, ніж у всіх наших бажаннях і прагненнях?
Не знаю, Людвігу, не знаю. Мені поки важко в це повірити, бо я давно вже живу без будь-яких надій. Але ж ми ніколи не знали, що таке самовідданість. Ми не знали її сили. Ми знали тільки насильство.
Проте якщо раптом це виявиться правильним шляхом, Людвігу, то що мені робити тут без тебе?
З-за дерев повільно насувається вечір. Він знову несе з собою тривогу й сум. Я не можу відвести погляду від могили.
Чиїсь кроки скриплять по гравію. Піднімаю очі. Це Ґеорґ Рає. Він заклопотано дивиться на мене та вмовляє піти додому.
– Я давно не бачив тебе, Ґеорґу, – кажу я. – Де ти був увесь цей час?
Він якось непевно махає рукою:
– Намагався знайти якусь професію, спробував кілька.
– Ти пішов із армії?
– Так, – коротко відрізає він.
Дві жінки в жалобі йдуть платановою алеєю. У руках у них маленькі зелені лійки. Зупинившись біля старої могили, жінки поливають квіти. Солодко віє ароматом жовтушника й резеди.
Рає підводить очі:
– Я думав, Ернсте, що знайду там залишки солдатської дружби. Але знайшов лише сліпе почуття стадності, карикатурний привид війни. Ці люди уявили, що врятують батьківщину, приховавши два-три десятки гвинтівок; жебраки-офіцери не знайшли собі іншого заняття, ніж приборкувати різні заворушення; вічні найманці, що втратили зв'язок із життям і просто лякаються думки про повернення в мирне життя; останній, найтвердіший шлак війни – ось що таке ця армія. У цій масі – два-три ідеалісти та купка спраглих пригод хлопців. І всі вони загнані, розчаровані, зневірені, сповнені підозрюють до всіх навколо себе. Ну, а до того ж…