– Слухайте, ви, козел паршивий, якщо ви ще хоч слово скажете он тій старенькій, – я показую нагору, – я поріжу вас на шматки, зарубайте це собі на носі, шмато немита, старий пліткарю, – при цьому я трясу його, як мішок із ганчір'ям, штовхаю його так, що він вдаряється попереком об ручку дверей, – я ще прийду, я зламаю тобі всі кістки, вошиве кодло, засрана прасувальна дошко, скотино проклята!
Для більшої переконливості я даю йому ляпаси справа та зліва по здоровенній пиці.
Я уже встигаю відійти на чималу відстань, коли він вибухає вереском:
– Я на вас у суд подам! Це вам обійдеться в добру сотню марок.
Я повертаюся і йду назад. Він зникає.
Ґеорґ Рає, брудний, змучений безсонням, сидить у Людвіґа.
Він прочитав про історію з Альбертом у газетах і негайно ж прибіг.
– Ми повинні визволити його звідти, – говорить він.
Людвіґ піднімає очі.
– Якби нам шестеро нормальних хлопців і автомобіль, – продовжує Рає, – ми б упоралися. Найсприятливіший момент – коли його поведуть до зали суду. Прорвемо ланцюг конвою, піднімемо метушню, і двоє з нас біжать з Альбертом до машини.
Людвіґ уважно слухає його, хвилину мовчить, а потім, похитуючи головою, заперечує:
– Ні, Ґеорґу, ми тільки зашкодимо Альберту, якщо втеча не вдасться. Так принаймні в нього є надія виплутатися. Та справа не тільки в цьому. Я сам, ні хвилини не вагаючись, взявся б організовувати втечу. Але Альберт не захоче тікати.
– Тоді його треба витягти силою, – помовчавши, заявляє Рає, – його потрібно звільнити, чого б це не коштувало.
Людвіґ мовчить.
– Я теж думаю, Ґеорґу, що все це нічого не дасть, – кажу я. – Навіть якщо ми його визволимо, він однаково повернеться назад. Він мало не вистрелив у Віллі, коли той хотів його сховати.
Рає опускає голову на руки. Людвіґ якось весь посірів і змарнів.
– Схоже, хлопці, що ми всі пропащі люди, – безнадійно каже він.
Ніхто не відповідає. Мертвою вагою повисли між стінами мовчання і тривога.
Рає йде, а я ще довго сиджу в Людвіґа. Він підпер голову руками.
– Усі наші зусилля марні, Ернсте. Ми люди пропащі, а життя йде вперед, немов війни й не було. Мине небагато часу, і наша зміна на шкільних лавах буде жадібно, з палаючими очима, слухати розповіді про війну, хлопчики рватимуться геть від шкільної нудьги і шкодуватимуть, що вони не були учасниками героїчних подвигів. Уже зараз вони біжать у загони добровольців; молокососи, яким ледь виповнилося по сімнадцять років, скоюють політичні вбивства. Я так втомився, Ернсте.
– Людвіґу. – Я сідаю поруч із ним і кладу руку на його вузькі плечі.
На обличчі в нього невтішна усмішка. Він тихо каже:
– Колись, ще до війни, я був закоханий в одну школярку. Кілька тижнів тому я зустрів цю дівчину. Мені здалося, що вона стала ще вродливішою. У ній раптом наче ожило для мене все наше минуле. Ми стали часто зустрічатися, і раптом я відчув… – Людвіґ кладе голову на стіл. Коли він піднімає її, очі його повні болю. – Усе це не для мене тепер, Ернсте. Адже я хворий.
Він підводиться й відчиняє вікно. Надворі темна ніч і безліч зірок. Пригнічений, я, не відриваючись, дивлюся в одну точку. Людвіґ довго вглядається вдалину. Потім повертається до мене:
– А пам'ятаєш, Ернсте, як ми з книгою Айхендорфа цілими ночами блукали по лісі?
– Так, Людвіґу, – жваво відгукуюся я, радий, що думки його перейшли на інше, – це було пізнього літа. А пам'ятаєш, як ми зловили їжака?
Обличчя Людвіґа розгладжується:
– А потім ми мріяли про різні пригоди. Пам'ятаєш, поштові карети, мисливські ріжки, зірки. Ми хотіли втекти до Італії.
– Так, але поштова карета, яка мала забрати нас, не приїхала, а на поїзд у нас не було грошей.
Обличчя Людвіґа веселішає, воно виглядає майже таємничим, світиться радістю.
– А потім ми читали "Вертера", – говорить він.
– І пили вино, – підхоплюю я.
Він усміхається:
– І ще читали "Зеленого Генріха". Пам'ятаєш, як ми сперечалися про Юдиф?
Я киваю:
– Але потім ти найбільше любив Гьольдерліна.
Людвіґ якось дивно заспокоюється. Він розмовляє тихо й розважливо.
– Яких ми тільки планів не будували, якими благородними людьми хотіли ми стати! А стали просто жалюгідними псами, Ернсте.
– Так, – відповідаю я задумливо, – куди все це поділося? Ми стоїмо поруч, спершись об підвіконня, і дивимося у вікно.
Вітер заплутався у вишневих деревах. Вони тихо шумлять. Зірка падає. Б'є північ.
– Треба йти спати, Ернсте. – Людвіґ простягає мені руку. – На добраніч!
– На добраніч, Людвіґу!
Пізно вночі раптом лунає сильний стукіт у двері. Я зірвався з переляку:
– Хто там?
– Це я – Карл. Відчини!
Я зриваюся на рівні ноги.
Карл забігає до кімнати:
– Людвіґ.
Я хапаю його за плечі:
– Що з Людвіґом?
– Мертвий.
Кімната закрутилася у мене перед очима. Я сідаю на ліжко.
– Лікаря!
Карл гупає стільцем об підлогу, так що стілець розлітається на друзки.
– Він помер, Ернсте. Порізав собі вени.
Не пам'ятаю, як я одягнувся. Не пам'ятаю, як потрапив туди. Раптом переді мною опинилася кімната, яскраве світло, кров, нестерпне поблискування кварцу й гальки, а перед ними в кріслі – нескінченно втомлена, тонка, згорблена постать, страхітливо бліде, загострене обличчя і напівзаплющені згаслі очі.
Я не розумію, що відбувається. Тут його мати, тут Карл, якийсь шум, хтось голосно про щось говорить; так, так, я зрозумів, мені треба залишитися тут, вони хочуть когось привести, я мовчки киваю, опускаюся на диван, двері гупають, я не в змозі поворухнутися, не в змозі вимовити ні слова, я раптом опиняюся сам на сам із Людвіґом і дивлюся на нього.
Останнім Людвіґа бачив Карл. Людвіґ був якось незвично тихий і майже радісний. Коли Карл пішов, Людвіґ навів лад серед своїх нечисленних речей і якийсь час писав. Потім присунув крісло до вікна й поставив на стіл миску з теплою водою. Він замкнув двері на ключ, сів у крісло і, опустивши руки в воду, розрізав собі жили. Біль відчувався слабо. Він дивився, як витікає кров – картина, яку він часто собі уявляв: із жил його виливається вся ця ненависна, отруєна кров.
Усі предмети у кімнаті раптом набули надзвичайно виразних контурів. Він бачив кожну книжку, кожен цвях, кожен відблиск на каменях колекції, бачив строкатість, фарби, він відчував – це кімната Людвіґа. Вона проникла в нього, вона увійшла в його дихання, вона зрослася з ним. Потім почала відсуватися. Затягнулася туманом. Промайнули видіння юності. Айхендорф, ліси, туга за батьківщиною. Примирення, спокій, відсутність усякого страждання. За лісами з'явився колючий дріт, білі хмарки шрапнелі, вибухи важких снарядів. Але тепер страху не було. Вибухи – немов заглушений дзвін. Дзвін посилився, проте ліс не зник. Дзвін ставав дедалі голоснішим. Цей звук гудів у нього в голові, аж здавалося, що голова ось-ось розколеться. Потім у нього потемніло в очах. Дзвони почали затихати, і вечір увійшов у вікно, підпливли хмари, стелячись біля самих ніг. Він завжди мріяв побачити коли-небудь фламінго – тепер він знав: це фламінго з рожево-сірими широкими крилами, багато їх – цілий клин. Чи не так летіли колись дикі гуси, клином летіли на червоний диск місяця, червоний, як мак у Фландрії? Пейзаж усе розширювався, ліси опускалися нижче, блиснули сріблом річки й острови, рожево-сірі крила піднімалися все вище, і все світлішав і розширювався горизонт. А ось і море. Але раптом, гаряче розпираючи горло, рвонувся вгору чорний крик, остання думка вихлюпнула навздогін свідомості, яка витікала геть – страх, бажання порятунку, бажання перев'язати руки! Він спробував устати, швидко підняти руку. Похитнувся. Тіло здригнулося в останньому зусиллі, але він уже був занадто слабкий. В очах щось кружляло й кружляло, потім попливло геть, і величезний птах дуже тихо та повільно опускався все нижче й нарешті безшумно стулив над ним свої темні крила.