Я не розумію, про що він говорить, відчуваю нескінченну слабкість і повну знемогу. Раптом помічаю, що палиця все ще в мене в руках. Відставляю її і сідаю на ліжко. Собака притуляється до моїх ніг.
– Дайте мені склянку води, тітонько Шомакер, і лягайте спати.
Але сам я не лягаю більше, а закутуюсь у ковдру та сідаю біля столу. Світло не гашу.
Так я сиджу довго-довго, нерухомо та з відсутнім поглядом, – тільки солдати можуть так сидіти, коли вони на самоті. Поступово починаю відчувати якийсь неспокій, немов у кімнаті ще хтось є. Я відчуваю, як повільно, без найменшого зусилля з мого боку, до мене повертається здатність дивитися й бачити. Розплющую очі й бачу, що сиджу прямо навпроти дзеркала над рукомийником. З нерівного скла дивиться на мене обличчя, все в тінях, з темними западинами очей. Моє обличчя.
Я встаю, знімаю дзеркало з гака та ставлю його в кут склом до стіни.
Настає ранок. Я йду до себе в клас. Там, слухняно склавши руки, вже сидять малюки. У їхніх великих очах ще живе боязке здивування дитинства. Вони дивляться на мене так довірливо, з таким сподіванням, що в мене стискається серце.
Ось я стою перед вами, один із сотень тисяч банкрутів, чиї віру та сили зруйнувала війна. Стою і відчуваю, наскільки ви енергійніші, наскільки міцнішими нитками пов'язані з життям. Ось стою я перед вами, ваш учитель і наставник. Чого мені вчити вас? Розповісти вам, що через двадцять років ви перетворитеся на калік зі спустошеними душами, що всі ваші бажання будуть безжально витравлені, поки з вас робитимуть стадо сірих посередностей? Розповісти вам, що вся освіта, вся культура, вся наука – не що інше, як жорстоке знущання, поки люди в ім'я Господа Бога й гуманності випускають одне на одного отруйні гази, залізо, порох і вогонь? Чого ж мені вчити вас, маленькі створіння, вас, які тільки й залишилися чистими в ці жахливі роки?
Чого я можу навчити вас? Показати вам, як зривають кільце з ручної гранати та кидають її в людину? Показати вам, як заколюють людину багнетом, вбивають прикладом або саперною лопатою? Показати, як скеровують дуло гвинтівки на таке незбагненне чудо, як груди, які дихають, легені, які пульсують, серце, що б'ється? Розповісти, що таке правець, розкритий спинний мозок, зірваний череп? Описати вам, як виглядає розбризканий мозок, розтрощені кістки, нутрощі, які вилазять назовні? Зобразити, як стогнуть, коли куля влучає у живіт, як хриплять прострілені легені та який свист виривається з горла в поранених у голову? Крім цього я нічого не знаю! Крім цього, я нічого не навчився!
Або підвести вас до зелено-сірої географічної карти, провести по ній пальцем і сказати, що тут було вбито любов? Пояснити вам, що книги, які ви тримаєте в руках, – це сіті, якими виловлюють ваші довірливі душі, щоб запроторити їх у густі зарості фраз, у колючий дріт фальшивих понять?
Ось я стою перед вами, заплямований, винний, і не вчити, а молити вас хотілося б мені: залишайтеся такими, які ви є, і не дозволяйте роздувати тепле сяйво вашого дитинства в гостре полум'я ненависті! Ваше чоло ще овіяне диханням непорочності – не мені вчити вас! За мною ще женуться криваві тіні минулого – хіба смію я хоча б наблизитися до вас? Чи не повинен сам я спочатку знову стати людиною?
Я відчуваю, як увесь стискаюся, перетворююся на камінь, готовий розсипатися в пісок. Повільно опускаюся на стілець і ясно усвідомлюю: я більше не можу тут залишатися. Намагаюся зібратися з думками, але марно. Лише через кілька хвилин заціпеніння минає. Я встаю.
– Діти, – насилу кажу я, – діти, ви можете йти. Сьогодні занять не буде.
Малюки дивляться на мене: не розуміють, що це за жарти.
– Так, так, діти, це правда. Ідіть бавитися. Ви можете сьогодні цілий день гратися в лісі. Біжіть у ліс або бавтеся вдома зі своїми собаками й котами. До школи прийдете тільки завтра.
І діти з шумом кидають свої пенали в ранці й тісняться до виходу, щебечуть і не тямлять себе від радості.
Я йду до себе, пакую валізу й вирушаю до сусіднього села попрощатися з Віллі. Він сидить біля вікна без куртки та вчиться грати на скрипці п'єсу "Все оновлює чудесний травень". На столі – щедрий сніданок.
– Це сьогодні третій, – із задоволенням повідомляє Віллі. – Я помітив, що можу їсти про запас, як верблюд.
Кажу йому, що збираюся сьогодні ввечері виїхати. Віллі не з тих, хто багато розпитує.
– Знаєш, Ернсте, що я тобі скажу, – замислено вимовляє він, – нудно тут, це правда, але поки так годують, – він показує на накритий стіл, – мене з цієї стайні Песталоцці й десятком коней не витягнеш.
Він лізе під диван і дістає звідти ящик із пивом.
– Струм високої напруги, – посміхається він, тримаючи етикетку на світлі.
Я довго дивлюся на Віллі.
– Ех, брате, хотів би я бути таким, як ти! – кажу я.
– Ну ще б пак! – він посміхається і з тріском відкорковує пляшку.
Коли я виходжу з дому, щоб іти на вокзал, з сусіднього двору вибігають кілька дівчаток із вимазаними обличчями й бантиками в косичках. Вони щойно поховали в саду крота й помолилися за нього. Вони вітаються зі мною кніксеном і потискають на прощання руки:
– До побачення, пане вчителю.
ЧАСТИНА VI
І
– Ернсте, мені треба поговорити з тобою, – звертається до мене батько.
Легко уявити собі, що він скаже далі. Уже кілька днів він ходить навколо мене із заклопотаним обличчям і робить багатозначні натяки. Але досі мені вдавалося ухилятися від розмови – я мало буваю вдома.
Ми йдемо в мою кімнату. Батько вмощується на диван і уважно розглядає оббивку.
– Нас турбує твоє майбутнє, Ернсте.
Я знімаю з книжкової полиці ящик сигар і пропоную йому закурити. Обличчя в нього трохи проясняється: сигари хорошої марки, мені дав їх Карл, а Карл букового листя не курить.
– Ти справді відмовився від місця вчителя? – запитує батько.
Я киваю.
– Чому ти це зробив?
Я знизую плечима. Як йому пояснити? Ми з ним абсолютно різні люди й досі знаходили спільну мову тільки завдяки тому, що між нами взагалі не було жодних стосунків.
– Що ж буде далі? – продовжує він допитуватися.
– Щось та й буде, – кажу я, – яка різниця, що саме.
Він перелякано дивиться на мене й починає говорити про хорошу, гідну поваги професію, про просування вперед на обраному терені, про місце в житті. Я слухаю його з почуттям розчулення та нудьги та думаю: як дивно, що ось ця людина – мій батько, який колись розпоряджався моїм життям. Але захистити мене від жахів війни він не міг, він навіть не міг би допомогти мені в казармі, де будь-який унтер-офіцер був сильнішим за нього. Мені довелося самому все долати, і було абсолютно байдуже, є в мене батько чи ні.