– Що таке "Карл"? – запитую я.
Піднімається ліс рук.
– Людина! – кричить той самий малюк.
– А Кеммель? – питаю я, помовчавши, і туга стискає серце.
Мовчання. Нарешті одна дівчинка піднімає руку.
– Це з Біблії, – нерішуче вимовляє вона.
Деякий час я не зводжу з неї очей.
– Ні, – відповідаю я, – ти помилилася. Ти, напевно, думала Кедрон або Ліван, чи не так?
Дівчинка злякано киває. Я гладжу її по голові.
– Ну, тоді напишемо краще "Ліван". Це дуже красиве слово.
Я знову замислено ходжу туди-сюди між лавами. Час від часу відчуваю на собі допитливий погляд, спрямований понад зошитами. Зупиняюся біля печі й оглядаю дитячі обличчя. Більшість схожі на старанні посередності, деякі – шахраюваті, ще інші – тугодуми, але трапляються обличчя, в яких світиться щось яскраве. Цим у житті не все буде здаватися само собою зрозумілим, у них не все буде йти гладко.
Раптово відчуваю напад страху. Ось завтра ми пройдемо займенники, думаю я, а наступного тижня напишемо диктант; через рік ви будете знати напам'ять п'ятдесят питань із катехізису, через чотири роки почнете таблицю множення другого десятка; ви виростете, і життя візьме вас у свої лещата; в одних ці лещата будуть тугішими, в інших – слабшими, хтось житиме спокійніше, а хтось – неспокійно, хтось щасливіше, хтось – нещасніше. У кожного буде своя доля, така чи інша, хочете ви того чи ні.
Чим я можу допомогти вам? Дієвідмінами чи переліком німецьких річок? Вас сорок, сорок різних життів стоять за вашими плечима й чекають на вас. Якби я міг допомогти вам, із якою радістю я зробив би це! Але хіба в нас людина може підтримати людину? Хіба можу я чимось допомогти хоча б Адольфу Бетке?
Дзвенить дзвінок. Перший урок завершився.
Наступного дня ми з Віллі одягаємо наші візитки – мою якраз вчасно надіслали – і вирушаємо з візитом до пастора. Це входить у наші обов'язки.
Пастор приймає нас люб'язно, але стримано: після нашого бунту в семінарії в солідних колах про нас пішла погана слава. Увечері нам ще належить відвідати громадського старосту – це теж входить у наші обов'язки. Але зі старостою ми зустрічаємося в шинку, який одночасно слугує і поштовим відділенням.
Староста – хитрий селянин зі зморшкуватим обличчям; першим ділом він пропонує нам кілька склянок горілки. Ми не відмовляємося. Переморгуючись, до нас підходять ще кілька селян. Вони кланяються, і кожен у свою чергу пропонує нам по скляночці. Ми ввічливо цокаємося. Вони нишком підштовхують один одного ліктями – мовляв, бідні курчата. Ми, звісно, одразу зауважуємо, що їм хочеться нас напоїти та посміятися з нас. Мабуть, вони проробляли такі жарти не раз: зі сміхом розповідають вони про колишніх молодих учителів, які викладали в тутешній школі. Вони впевнені, що ми скоро здамося; на те є три причини: по-перше, городяни без сумніву менш витривалі, ніж селяни, по-друге, вчителі – люди освічені й тому не дуже вміють пити, по-третє, у таких молодих хлопців, ясно, і досвіду немає у цій справі. Можливо, щодо колишніх семінаристів це й було так, але в нашому випадку вони випустили з уваги важливу обставину: що ми кілька років були солдатами й пили горілку великими кількостями. Ми приймаємо виклик. Селяни хочуть лише злегка пожартувати з нас, ми ж тричі захищаємо свою честь, і це додає нам відваги.
З нами за столом сидять староста, писар і кілька дужих селян. Цілком імовірно, що з тутешніх п'яничок вони найміцніші.
З легкою, по-селянськи хитрою посмішкою вони цокаються з нами. Віллі робить вигляд, що він уже напідпитку. Сміх навколо посилюється.
Ми теж купуємо всім по пиву з горілкою. Потім, без перепочинку, випиваємо ще сім склянок, від кожного з присутніх. Селяни вважають, що тут нам і кінець. Трохи оторопіло дивляться вони, як ми, не кліпнувши оком, осушуємо склянки. У поглядах, якими вони дивляться на нас, з'являється повага. Віллі з незворушним виглядом замовляє всім ще по одній.
– Пива не потрібно, тільки міцні напої! – кричить він господареві.
– Тільки горілку? От чорт! – говорить староста.
– Не сидіти ж нам тут до ранку, – спокійно зауважує Віллі, – адже від пива тільки тверезієш!
В очах у старости з'являється подив. Ледве повертаючи язиком, один із наших колег по застіллю визнає, що ми вміємо пити. Двоє мовчки встають з-за столу та зникають. Дехто з наших супротивників намагається крадькома вилити вміст склянок під стіл. Але Віллі стежить за тим, щоб ніхто не сачкував. Він вимагає, щоб руки у всіх лежали на столі, а склянки спорожнялися тільки в горлянки. Сміх припинився. Ми явно виграємо.
Через годину більшість селян із позеленілими обличчями валяється по кутках кімнати або, похитуючись, бреде надвір. Група за столом постійно зменшується, крім нас залишаються тільки староста й писар. Починається поєдинок між цією парою і нами. Правда, і у нас двоїться в очах, але ті вже давно белькочуть щось нерозбірливе. Це додає нам сили.
Ще через півгодини, коли обличчя в нас уже стали багряно-синіми, Віллі завдає головного удару.
– Чотири чайних склянки коньяку! – кричить він шинкареві.
Староста злякано відсахується. Приносять коньяк. Віллі запихає склянки їм до рук:
– Ваше здоров'я!
Вони тільки витріщають на нас очі.
– До дна! – репетує Віллі. Його шевелюра вогнисто виблискує. – Випити одним ковтком!
Писар намагається ухилитися, але Віллі не відстає.
– За чотири ковтки! – благає староста.
– Ні! Одним! – наполягає Віллі. Він встає і цокається з писарем. Я теж підхоплююся.
– Ваше здоров'я! Будьмо! – ревемо ми приголомшеним селянам.
Вони дивляться на нас, як телята, яких ведуть на забій, і відпивають по ковтку.
– До дна! Не хитрувати! – гаркає Віллі. – Встати!
Хитаючись, ті встають і п'ють. Вони намагаються не допити, але ми, крекчучи, показуємо на свої склянки:
– Ваше здоров'я! До дна! Будьмо!
І вони проковтують усе. Зі скляними очима, повільно, проте неухильно зіслизають вони на підлогу. Ми перемогли; якби ми пили повільніше, то вони, мабуть, виявилися б витривалішими, але в швидкому перекиданні чарок у нас великий досвід. Ми добре зробили, нав'язавши їм свій темп.
Погано тримаючись на ногах, одначе з гордим усвідомленням перемоги, оглядаємо ми поле битви. Лежать усі, крім нас. Листоноша, він же господар шинку, опустивши голову на стійку, плаче за дружиною, яка померла від пологів, коли він був на фронті.