– Ми занадто зіпсуті для цього, – заперечує Ґеорґ.
Западає тиша. За вікнами шумить вітер. Рає великими кроками ходить туди-сюди по маленькій кімнаті, і здається, що йому справді не місце в цих заставлених книгами чотирьох стінах, у цій атмосфері тиші та праці, що його різко окреслене обличчя над сірим мундиром тільки й можна уявити собі в окопах, у битві, на війні. Спершись руками об стіл, він нахиляється до Люд-віґа. Світло лампи падає на його погони, за спиною в нього поблискує колекція каменів.
– Людвіґу, – обережно починає він, – що ми тут, по суті, робимо? Озирнись довкола, і ти побачиш, яке все немічне та безнадійне. Ми стали тягарем для себе й для інших. Наші ідеали знищено, наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних практичних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, які потрапили до чужої країни.
Людвіґ довго дивиться на нього:
– Я думаю, Ґеорґу, що ми хворі. Війна ще занадто глибоко сидить усередині нас.
Рає киває:
– Ми ніколи її не позбудемося.
– Позбудемося, – говорить Людвіґ, – по-іншому все було б марно.
Рає випростовується і стукає кулаком по столі:
– Усе й було марно, Людвіґу! Саме це й зводить мене з розуму! Згадай, як ми йшли на фронт, яка це була буря ентузіазму! Здавалося, сходить зоря нового життя, здавалося, що все старе, гниле, недосконале зникло геть. Ми були такою молоддю, як ніхто до нас!
Він стискає в кулаці кристал, як гранату. Руки його тремтять.
– Людвіґу, – продовжує він, – я багато провалявся по окопах, і всі ми, хто в напруженому очікуванні сидів навколо жалюгідного недогарка, поки нагорі, наче землетрус, лютував обстріл, усі ми були молоді; ми, однак, не були новобранцями і знали, що на нас чекає. Але, Людвіґу, в цих обличчях у напівтемряві підземелля було щось більше, ніж просто самоконтроль, більше, ніж мужність, і більше, ніж готовність померти. Воля до іншого майбутнього жила в наших непорушних, твердих рисах обличчя, ця воля жила в них і тоді, коли ми йшли в наступ, і навіть тоді, коли ми вмирали! З кожним роком ми затихали все більше, багато чого втратилося назавжди, і тільки одна ця воля залишилася. А тепер, Людвіґу, де вона? Хіба ти не бачиш, що вона загрузла в трясовині з порядку, обов'язків, жінок, розміреності та ще чорт знає чого, що вони тут називають життям? Ні, жили ми саме тоді, і навіть якщо ти мені тисячу разів скажеш, що ненавидиш війну, я однаково відповім: ми жили тоді, бо були разом, тому що в нас горів вогонь, який означав більше, ніж уся ця разом узята тутешня мерзота!
Він важко дихає.
– Адже було щось, Людвіґу, задля чого все це відбувалося! Одного разу, лише на мить, коли пролунав клич: "Революція!", я подумав: ось воно, нарешті, – звільнення, тепер течія поверне назад і в своєму потужному русі знесе старі та викопає нові береги, і – присягаюсь! – Я не опинився би осторонь! Але потік розбився на тисячі струмків, революція перетворилася на яблуко розбрату навколо більших і дрібних посад; вона висохла, забруднилася, її всотали в себе всі ці високі пости, інтриги, чвари, сімейні та партійні справи. У цьому я не бажаю брати участі. Я йду туди, де знову зможу знайти дружнє середовище.
Людвіґ підводиться. Чоло його почервоніло. Очі горять. Він підходить впритул до Рає:
– А чому все це так, Георґу, чому? Тому що нас обдурили, обдурили, хоча ми й досі ще не розкусили всього цього обману! Нас просто зрадили. Говорили: "батьківщина", а мали на увазі загарбницькі плани жадібної індустрії; говорили: "честь", а мали на увазі жагу влади й гризню серед жменьки пихатих дипломатів та князів, говорили: "нація", а мали на увазі свербіж діяльності нічим не зайнятих панів генералів. – Людвіґ трясе Рає за плечі: – Хіба ти цього не розумієш? Слово "патріотизм" вони начинили своїм фразерством, спрагою слави, владолюбством, брехливою романтикою, своєю дурістю і купецькою жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал. І ми сприйняли все це як звуки фанфар, які сповіщають про нове, прекрасне, яскраве існування! Хіба ти цього не розумієш? Ми вели війну проти самих себе, хоча й не усвідомлювали цього! І кожен влучний постріл потрапляв у одного з нас! Тож слухай, я кричу тобі в самі вуха: молодь усього світу піднялася на боротьбу, і в кожній країні вона вірила, що бореться за свободу! І в кожній країні її обманювали та зраджували, в кожній країні вона билася за чиїсь матеріальні інтереси, а не за ідеали; у кожній країні її косили кулі й вона власними руками знищувала сама себе! Хіба ти не розумієш? Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти брехні, непослідовності, компромісів, пережитків! А ми заплуталися в павутині їхніх фраз і замість того, щоб боротися проти них, боролися на їхньому боці. Ми думали, що воюємо за майбутнє, а воювали проти нього. Наше майбутнє мертве, бо молодь, яка була його носієм, померла. Ми – лише вцілілі залишки її! Зате живе й процвітає інше – сите, задоволене, і воно ще більш сите та вдоволене, ніж будь-коли! Бо не-задоволені, неспокійні, бунтівники померли за нього! Подумай про це! Ціле покоління знищене! Ціле покоління надій, віри, волі, сили, таланту піддалося гіпнозу взаємного знищення, хоча в усьому світі в цього покоління були одні й ті самі цілі!
Голос Людвіґа зривається. У палаючих очах – стримане ридання і лють. Ми всі схоплюємося зі своїх місць.
– Людвіґу! – кажу я, обіймаючи його за плечі.
Рає бере кашкет і кидає мінерал в ящик:
– До побачення, Людвіґу, до побачення, друже!
Людвіґ стоїть навпроти нього. Губи в нього міцно стиснуті.
Вилиці напружені.
– Ти йдеш, Ґеорґу, – із зусиллям говорить він, – а я поки залишаюся! Я ще не здамся!
Рає довго дивиться на нього. Потім спокійно каже:
– Це безнадійно, – і поправляє ремінь.
Я проводжаю Ґеорґа вниз. Крізь щілину дверей уже просочується свинцевий світанок. Наші кроки гучно відлунюють на
кам'яних сходах. Ми виходимо, немов із бліндажа. Довга сіра вулиця безлюдна. Рає показує на ряди будинків:
– Усе це окопи, Ернсте, траншеї, а не житло. Війна триває, але війна підступна, війна поодинці.
Ми подаємо один одному руки. Я не в змозі вимовити ні слова. Рає посміхається: