Альберт уважно дивиться на силует церкви:
– Я не те хочу сказати. Я говорю про людину, яка цілком належить тобі. Іноді мені здається, що це має бути жінка.
– О Господи! – вигукую я, згадуючи Бетке.
– Дурень! – розлючено каже він раптом. – У житті абсолютно необхідно мати якусь опору, невже ти цього не розумієш? Я хочу, щоб мене хтось кохав, і тоді я буду опорою для тієї людини, а вона – для мене. А по-іншому хоч у петлю лізь! – Він здригається і відвертається.
– Але послухай, Альберте, – тихо кажу я, – а нас тобі хіба не достатньо?
– Так, так, але це зовсім інше. – І, помовчавши, шепоче: – Треба мати дітей, дітей, які ні про що не знають.
Мені не зовсім ясно, що він хоче сказати. Але я не розпитую більше.
ЧАСТИНА IV
І
Ми уявляли собі все інакше. Ми думали, потужним акордом почнеться інтенсивне і яскраве існування, сповнене радості вдруге здобутого життя, – так ми збиралися почати. Але дні й тижні прослизали якось повз нас, проходили в якихось другорядних, поверхневих справах, а озирнешся – і виявляється, що насправді нічого не зроблено. Війна привчила нас діяти майже не роздумуючи, бо кожна хвилина зволікання могла закінчитися смертю. Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним. Ми кидаємося в нього з головою, але поки воно відгукнеться і зазвучить, ми вже перегоріли й відвернулися в інший бік. Занадто довго смерть була нашим незмінним супутником; вона була сильним гравцем, і щомиті на карту робилася найвища ставка. Це виробило в нас якусь напруженість, гарячковість, навчило жити лише теперішнім, однією миттю, і тепер ми почуваємося спустошеними, а все довкола видається нам чимось не тим. І ця порожнеча породжує тривогу: ми відчуваємо, що нас не розуміють і що навіть кохання не може нам допомогти. Між солдатами й несолдатами пролягла прірва, яку неможливо подолати. Допомогти собі можемо лише ми самі.
У наші неспокійні дні нерідко вривається дивний гуркіт, наче віддалений грім гармат, наче глухий заклик звідкись із-за обрію, заклик, який ми не вміємо розгадати, якого ми не хочемо чути, від якого ми відвертаємося, немов боячись пропустити щось, що тікає від нас. Занадто багато ми втратили, а дехто з нас втратив і саме життя.
У барлозі Карла Брьоґера все перевернуте догори дном. Книжкові полиці порожні. Книги цілими пачками розкидані довкола – на столах і на підлозі.
Колись Карл був справжнім бібліоманом. Він збирав книги так, як ми збирали метеликів або поштові марки. Особливо любив Айхендорфа. У Карла є три різних видання його творів. Багато з віршів Айхендорфа він знає напам'ять. А зараз він збирається розпродати всю свою бібліотеку й на виручений капітал відкрити торгівлю горілкою. Він стверджує, що на такій справі можна тепер добре заробити. Досі Карл був тільки агентом у Леддергозе, а зараз хоче торгувати самостійно.
Перегортаю перший том одного з видань Айхендорфа в м'якій палітурці синього кольору. Вечірня зоря, ліси і мрії. Літні ночі, сум, ностальгія. Які були часи!
Віллі тримає в руках другий том. Він задумливо розглядає його.
– Запропонуй купити це якомусь шевцю, – радить він Карлу.
– Чому? – посміхаючись, запитує Людвіґ.
– Шкіра. – Відповідає Віллі. – У шевців зараз гострий дефіцит шкіри. Ось, – він піднімає з підлоги зібрання творів Ґете, – двадцять томів. Це щонайменше шість пар чудового шкіряного взуття. За цього Ґете шевці напевно дадуть тобі набагато більше, ніж будь-який букініст. Вони дуріють, коли бачать натуральну шкіру.
– Хочете щось із цього? – питає Карл, показуючи на книги. – Для вас зі знижкою!
Ми дружно відмовляємося.
– Ти тільки не поспішай, подумай ще трохи, – говорить Людвіґ, – потім усе це знову не збереш.
– Дурниці, – сміється Карл. – Насамперед треба жити; жити – це краще, ніж читати. Плювати мені на іспити. Усе це дурниці! Завтра розпочнеться дегустація різних сортів горілки.
Десять марок заробітку на пляшці контрабандного коньяку – це спокусливо, друже. Гроші – єдине, що справді потрібно людині. З грошима можна мати все інше.
Він зв'язує книги в пачки. Я пригадую, що раніше Карл радше голодував би, ніж продав би хоч одну книгу.
– Чому у вас такі здивовані обличчя? – сміється він з нас. – Треба вміти з усього діставати користь. Старий баласт – за борт! Час почати нове життя!
– Це правда, – погоджується Віллі. – Якби в мене були книги, я б їх теж продав.
Карл плескає його по плечу:
– Від сантиметра торгівлі більше користі, ніж від кілометра вченості, Віллі. Я вдосталь належався по брудних окопах, з мене досить. Хочу взяти від життя все, що можна.
– По суті він має рацію, – кажу я. – Чим ми тут насправді займаємося? Іноді ходимо до школи – це не враховується.
– Хлопці, тікайте звідти й ви, – говорить Карл. – Чого ви не бачили в цій безглуздій школі?
– Там самі дурниці, це правда, – відгукується Віллі. – Але ми принаймні разом. А крім того, до іспитів залишилося якихось два-три місяці. Кинути все ж таки шкода. Атестат не завадить. А далі видно буде.
Карл нарізає пакувальний папір:
– Знаєш, Віллі, так буде все життя. Завжди знайдуться два-три місяці, через які що-небудь буде шкода кинути. Так і не помітиш, як підійде старість.
Віллі усміхається:
– Поживемо – чаю поп'ємо, а там подивимось.
Аюдвіґ підводиться.
– Ну, а батько твій що говорить?
Карл сміється:
– Те, що зазвичай кажуть у таких випадках старі боязкі люди. Сприймати це серйозно не можна. Батьки весь час забувають, що ми були солдатами.
– А ким би ти став, якби не був солдатом? – питаю я.
– Мабуть, торгував би книгами здуру, – відповідає Карл.
На Віллі рішення Карла справило сильне враження. Він
умовляє нас закинути подалі весь шкільний мотлох і зайнятися якоюсь вартісною справою.
їжа – одна з найбільш доступних насолод у житті. Тому ми вирішуємо влаштувати мішечний похід. На продовольчі картки видають щотижня по двісті п'ятдесят грамів м'яса, двадцять грамів масла, п'ятдесят грамів маргарину, сто грамів крупів і трохи хліба. Цим жодна людина не наїсться.
Мішечники збираються на вокзалах уже звечора, щоб рано-вранці вирушити по селах. Тому нам треба встигнути на перший поїзд; інакше нас випередять.