– Господарю, давай ще по чарці горілки всім! – кричить Тьяден, і його свинячі оченята світяться.
– Зараз, – відгукується Зеліґ і подає нам горілку. – Ваше здоров'я, друзі!
Козоле поглядає на нього з-під насуплених брів.
– Ти нам не друг! – кидає він.
Зеліґ запихає пляшку під пахву.
– Ну що ж, ні – то ні, – відповідає він і повертається до себе за стійку.
Валентин залпом перекидає чарку.
– Пий, Фердинанде! Це єдине достойне заняття! – каже він.
Віллі замовляє ще по одній. Тьяден уже наполовину п'яний.
– Ну що, Зеліґу, старий ротний павуче, тепер ти вже не зможеш засадити нас у каталажку! – кричить він. – Випий із нами. – І він плескає свого колишнього начальника по плечу, та так, що той мало не захлинається горілкою. Рік тому Тьяден потрапив би за таке під військово-польовий суд або в божевільню.
Похитуючи головою, Козоле переводить погляд від стійки до своєї чарки і знову до стійки, на товстого послужливого чоловіка біля пивних кранів.
– Послухай, Ернсте, я його не впізнаю. Це якийсь зовсім інший чоловік, – каже він мені.
Мені теж так здається. Я теж не впізнаю його. У моєму уявленні він так зрісся з військовою формою і своїм неодмінним записником, що я насилу міг би уявити його собі в сорочці, а тим паче господарем шинку. Тепер він п'є з нами за компанію і дозволяє Тьядену, на якого він на фронті звертав уваги не більше, ніж на вошу, плескати себе по плечу та звертатися на "ти". Як змінився світ!
Віллі штовхає в бік Козоле, підбадьорюючи:
– Ну?
– Чесне слово, Віллі, не знаю, – знічено відповідає той, – дати йому в рило чи ні? Мені якось все по-іншому уявлялося. Ти подивися тільки, як він нам догоджає, цей глист! Тут всяку охоту втратиш.
А Тьяден все замовляє і замовляє. Йому дає величезне задоволення ганяти своє колишнє начальство від стійки до столика й назад.
о
Зеліґ уже теж чимало випив. Його схоже на бульдога обличчя почервоніло, частково від алкоголю, частково від радості за жваву торгівлю.
– Давайте знову дружити, – пропонує він, – ставлю пляшку довоєнного рому.
– Пляшку чого? – питає Козоле і випрямляється.
– Рому. У мене в шафі ще збереглася одна така пляшечка, – спокійнісінько каже Зеліґ і йде по ром. Козоле дивиться йому вслід із таким виглядом, ніби йому дали обухом по голові.
– Знаєш, Фердинанде, він, здається, все забув, інакше не став би так ризикувати, – каже Віллі.
Зеліґ повертається і наповнює чарки. Козоле сичить йому в обличчя:
– А пам'ятаєш, як ти цмулив ром із переляку? Тобі б у морзі нічним сторожем працювати!
Зеліґ примирливо махає рукою.
– Усе це травою поросло, – говорить він. – Ніби ніколи й не було.
Фердинанд знову замовкає. Якби Зеліґ відповів різко, неминуче вибухнув би скандал. Але ця незвична податливість збиває Козоле з пантелику й він втрачає рішучість.
Тьяден роздуває ніздрі, та й ми всі з насолодою принюхуємося: ром непоганий.
Козоле перекидає свою чарку на стіл:
– Не потрібні мені твої частування.
– От дурень, – кричить Тьяден, – краще б мені віддав! – пальцями він намагається врятувати все, що ще можна врятувати. Результат нікчемний.
Шинок поступово порожніє.
– Все, – каже Зеліґ, опускаючи жалюзі.
Ми встаємо.
– Ну що, Фердинанде? – питаю я.
Козоле мотає головою. Він усе ще вагається. Ні, цей кельнер – не справжній Зеліґ.
Господар відчиняє нам двері:
– Моє шанування, панове! Добраніч! Гарних снів!
– Панове! – підсміюється Тьяден. – Раніше він говорив: "Свині".
Козоле вже переступив поріг, але, випадково глянувши вниз, бачить ноги Зеліґа, ще взуті в давно знайомі нам гамаші. Штани на ньому теж ще військові – з кантами. Зверху – він господар шинку, а знизу – все ще фельдфебель. Це вирішує справу.
Одним рухом Фердинанд обертається. Зеліґ відстрибує. Козоле стрибає слідом за ним.
– Послухай-но, ти пам'ятаєш Шрьодера? – кричить він. – Шрьодера, Шрьодера! Знайоме тобі це ім'я, собако? Ось тобі за Шрьодера! Привіт із братської могили!
Він б'є Зеліґа. Той хитається, але втримується на ногах і, відскочивши за стійку, хапає дерев'яний молоток. Він б'є ним Козоле по плечу та в обличчя. Але Козоле так розізлився, що не ухиляється від ударів. Схопивши Зеліґа за комір, він так товче його головою об стійку, що навкруги тільки дзвенить, і відкриває всі крани до одного.
– На, пий, ромова бочко! Вдавись, захлебнися у своєму п'яному болоті.
Пиво тече Зеліґові за комір, ллється за сорочку, в штани, які незабаром здуваються, наче повітряна куля. Зеліґ кричить від люті – таке пиво тепер важко роздобути. Йому вдається дотягнутися до полиці зверху та вхопити склянку. Цією склянкою він б'є Козоле знизу в підборіддя.
– Неправильний хід, – заявляє Віллі. Він стоїть біля дверей і з цікавістю стежить за бійкою. – Треба було вдарити його головою, а потім стукнути під коліна.
Ніхто з нас не втручається. Це справа одного Козоле. Навіть якби його побили до напівсмерті, нам не можна допомагати йому. Ми тут тільки для того, щоб утримати тих, кому заманулося б стати на бік Зеліґа. Але охочих немає, бо Тьяден у двох словах розтлумачив усім, у чому справа.
Обличчя Фердинанда в крові, він звіріє і швидко розправляється з Зеліґом. Ударом в груди збиває його з ніг, перекочується через нього та стукає головою об підлогу.
Після цього ми йдемо. Ліна, бліда як полотно, стоїть біля свого господаря, з горла якого виривається хрип.
– Найкраще негайно відвезти його в лікарню, – радить Віллі на прощання. – Тижнів два-три, і все буде в порядку. Здоровий, не розсиплеться!
На вулиці Козоле полегшено зітхає і посміхається, як дитина, – нарешті йому вдалося помститися за Шрьодера!
– Це було добре, – каже він, обтираючи з обличчя кров і потискуючи всім нам руки. – Ну, а тепер біжу до дружини, а то вона ще подумає, ніби я вплутався у справжню бійку.
Біля площі Ринок ми прощаємося. Юпп та Валентин вирушають у казарму. їхні чоботи гучно стукають по залитій місячним світлом бруківці.
– Я б із задоволенням пішов із ними, – каже раптом Альберт.
– Розумію тебе, – каже Віллі; він, мабуть, не забув ще історії з півнем. – Люди тут стали якісь дріб'язкові, правда?
Я киваю.
– А нам, здається, скоро знову доведеться сісти на шкільну лаву, – кажу я.