З дерев на Бангофсаллеє падають дощові краплі; низько та швидко пливуть небом хмари. Назустріч нам рухається кілька солдатів останнього призову. На руках у них червоні пов'язки.
– Геть погони! – кричить один із них і кидається до Люд-віґа.
– Заткнися, жовторотий! – зупиняю його я, відштовхуючи вбік.
Ззаду напирають інші, і нас оточують. Людвіґ, спокійно поглянувши на солдатика перед собою, іде далі. Той поступається йому дорогою. Але звідкись з'являються два матроси й кидаються на Людвіґа.
– Ви що, не бачите, собаки, що це поранений? – ричу я і скидаю ранець, щоб звільнити руки.
Але Людвіґ уже лежить на землі, поранена рука робить його майже беззахисним. Матроси рвуть на ньому кітель, топчуть Людвіґа ногами.
– Лейтенант! – лунає пронизливий жіночий вереск. – Бий його, кровопивцю! Затопчіть його на смерть!
Я кидаюся виручати Людвіґа, але удар в обличчя мало не збиває мене з ніг.
– Сатана! – виривається у мене зі стогоном, і я з усіх сил копаю супротивника чоботом у живіт. Охнувши, він валиться набік. Мене миттєво оточують троє інших. Собака кидається на одного з них. Але його товаришам таки вдається мене повалити.
– Гостріть ножі та вимкніть світло, – верещить жінка.
Крізь ліс ніг довкола себе я бачу, як Людвіґ вільною лівою рукою душить матроса, якого йому вдалося звалити ударом ноги під коліна.
Він міцно тримає його, хоча йому добряче дістається з усіх боків. Хтось лупить мене по голові пряжкою ременя, а другий дає кулаком в зуби. Правда, Вовк тут же хапає його зубами за коліно, але встати нам ніяк не вдається, – вони знову та знову валять нас додолу і збираються, здається, розтоптати на порох. Розлючений, я намагаюся дістати револьвер. Цієї миті один із моїх супротивників, як сніп, валиться на бруківку. Слідом за ним непритомно падають другий, третій. Це, звичайно, робота Віллі. Кого ж іще.
Він примчав сюди щодуху, ранець скинув по дорозі й ось тепер захищає нас. Своїми велетенськими кулаками хапає їх по двоє за комір і стукає головами один об одного. Вони валяться на бруківку непритомні, бо, коли Віллі злий, він перетворюється на справжній паровий молот. Ми врятовані, і я стаю на ноги, але супротивники встигають утекти. Мені ще вдається жбурнути одному ранцем у спину, потім я нахиляюся над Людвіґом.
А Віллі кинувся навздогін. Він наздогнав обох матросів, які напали на Людвіґа. Один із них уже лежить у стічному жолобі та стогне, весь посинілий, а над ним люто гарчить наш Вовк; за другим Віллі ще женеться, його руде волосся схоже на якийсь вогненний вихор. Перев'язку Людвіґа зірвано. З рани сочиться кров. Обличчя вимазане, на лобі синець від удару чоботом. Він витирає обличчя і повільно піднімається.
– Тобі сильно дісталося? – питаю я.
Смертельно блідий, він заперечно хитає головою.
Віллі тим часом наздогнав матроса й мішком волочить його по землі.
– Ви, кляті свині, – хрипить він, – всю війну просиділи на своїх кораблях, гріючись на сонечку, не чули жодного пострілу, а тепер насмілюєтеся роззявляти пащу й нападати на фронтовиків! Я вам покажу! На коліна, ти, смердюча скотино! Проси в нього пробачення!
Він із таким лютим виглядом підштовхує матроса до Людвіґа, що справді стає страшно.
– Я тебе на шматки порву! На коліна! – шипить він.
Матрос скиглить.
– Облиш, Віллі, – каже Людвіґ, збираючи свої речі.
– Що? – розгублено перепитує Віллі. – Ти здурів? Після того, як вони чобітьми топтали твою хвору руку?
Людвіґ, не озираючись, вже йде своєю дорогою.
– Відпусти ти його на всі чотири сторони.
Віллі остаточно збитий з пантелику. Якусь мить він дивиться на Людвіґа, нічого не розуміючи, а потім, хитаючи головою, відпускає матроса.
– Ну що ж, біжи, якщо так! – каже він. Але не може відмовити собі в задоволенні, і тієї секунди, коли жертва збирається дременути, дає їй такого стусана, що матрос, двічі перевернувшись, робить подвійне сальто.
Ми йдемо далі. Віллі свариться: коли він злий, він не може мовчати. Але Людвіґ мовчить.
Раптом ми бачимо, як із-за рогу Бірштрасе на нас знову суне загін утікачів. Вони привели підкріплення. Віллі знімає гвинтівку.
– Зарядити – і на запобіжник! – командує він, і очі його звужуються.
Аюдвіґ витягує револьвер, і я теж беру в руки рушницю. Досі вся історія була звичайною бійкою, тепер же справа, здається, стає серйозною. Другого нападу на себе ми не допустимо.
Розсипавшись ланцюгом на три кроки один від одного, щоб не бути суцільною мішенню, ми йдемо в наступ. Собака відразу ж зрозуміла, що відбувається. Вона гарчить і повзе поруч із нами по стічній канаві, – на фронті вона навчилася крастися під прикриттям.
– Ближче ніж на двадцять метрів не підходьте: будемо стріляти! – грізно кричить Віллі.
Супротивники розгубилися. Ми продовжуємо рухатися вперед. На нас спрямовані дула гвинтівок. Віллі з шумом відкидає запобіжник і знімає з пояса ручну гранату, свій недоторканний запас.
– Я рахую до трьох.
Від ворожого загону раптом відділяється вже немолодий чоловік в унтер-офіцерській формі, але без погонів. Вийшовши вперед, він кричить нам:
– Ми з вами товариші чи ні?
Від несподіванки Віллі закашлявся.
– Чорт забирай, а ми вам про що весь час говоримо, боягузи нещасні! – огризається Віллі. – Хто перший напав на пораненого?
Унтер-офіцер вражений.
– Це правда, хлопці? – запитує він своїх.
– Він відмовився зняти погони, – відповідає йому хтось.
Унтер-офіцер розлючено махає рукою і знову повертається до нас:
– Вони не повинні були цього робити. Але ви, здається, навіть не знаєте, що в нас тут відбувається. Звідки ви?
– З фронту. Звідки ще? – хмикає Віллі.
– А куди йдете?
– Туди, де ви просиділи всю війну, – додому.
– Друже, – каже унтер-офіцер, піднімаючи свій порожній рукав, – це я не вдома втратив.
– Тим ганебніше тобі дружити з цими олов'яними солдатиками, – байдуже відгукується Віллі.
Унтер-офіцер підходить ближче.
– У нас революція, – твердо заявляє він, – і хто не з нами, той проти нас.
Віллі сміється:
– Хороша революція, єдина мета якої – зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаєтеся… – Віллі презирливо спльовує.
– Ні, далеко не все! – каже однорукий і швидко підходить до Віллі впритул. – Ми вимагаємо: кінець війни, кінець цькування, край убивствам! Ми більше не хочемо бути військовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!