— А ти? — запитала вона.
— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.
— Ти хотів...
— Так. Звичайно.
— І не...
Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.
— Це, мабуть, дуже страшно... отак, повернутися... — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум'янцем.
— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж...
— Про тих сто років?
— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало...
— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.
Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.
— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.
— Не знаю. Ще це знаю.
— У тебе немає жодних планів?
— Ні. У мене є трохи... ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім'я... не знаю навіть скільки. Нічого не знаю... Слухай, що це таке — кавут?
— Кавута? — поправила вона... — Це... такі заняття пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю...
— Стривай... то що ти, власне, робиш?
— Пласт, ну, хіба ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
— Як би тобі... просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе...
— Кравецтво?
— Що це значить?
— Шиєш щось?
— Не розумію.
— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?
— Ну... так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.
Я облишив цю тему.
— А що таке реаль?
Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.
— Реаль це... реаль... — повторила вона безпорадно. — Це такі... історії. Їх дивляться...
— Це? — я вказав на скляну стіну.
— Та ні, це телебачення...
— Так що? Кіно? Театр?
— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них...
— Куди зайти?..
Велетенська голова поводила очима, відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.
— Слухай-но, Наїс, — несподівано для самого себе промовив я, — або я вже піду, бо дуже пізно, або...
— Я б воліла...
— Але ж ти не знаєш, що я хочу сказати.
— То скажи.
— Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю — чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін... Що ви робите, коли не працюєте?
— Можна робити багато чого, — сказала вона. — Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, танцювати, грати в терео, займатися спортом, плавати, літати — що тільки душа забажає.
— А що таке — мут?
— Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому; сам побачиш, про це неможливо розповісти. Але мені здається, що ти хотів запитати про щось інше?..
— Ти маєш рацію. Як зараз між жінками й чоловіками?
Вії у неї затремтіли.
— Я гадаю так, як було завжди. Що тут могло змінитися?
— Усе. Коли я відлітав — не думай, що я хочу сказати щось погане, — дівчина, як от ти, не привела б мене до себе так пізно.
— Справді? Чому?
— Бо це мало б певний сенс.
Хвилину вона мовчала.
— А звідки ти знаєш, що його не було?
Мабуть, у мене й справді був кумедний вигляд. Я не зводив з неї очей. Вона перестала посміхатися.
— Наїс... як це... — пробурмотів я, — ти береш абсолютно незнайомого типа і...
Вона мовчала.
— Чому ти не відповідаєш?
— Бо ти нічого не розумієш. Не знаю, як тобі це пояснити. Це, бачиш, нічого не означає...
— Ага. Це нічого не означає, — повторив я. Мені не сиділося. Я підвівся. Майже скочив, забувши, що не можна. Дівчина здригнулася.
— Вибач, — сказав я й почав міряти кроками кімнату. За склом розкинувся парк у променях ранкового сонця; серед дерев з блідо-рожевим листям ішло троє хлопців у сорочках, що виблискували, як зброя.
— Чи тепер одружуються?
— Звичайно.
— Нічого не розумію! Поясни мені це. Розкажи. Ти бачиш чоловіка, який тобі подобається і, не знаючи його, одразу...
— Але що ж тут розповідати? — неохоче промовила вона. — Невже й справді тоді, в твої часи, дівчина не могла впустити до своєї кімнати жодного чоловіка?
— Могла, звичайно, і навіть з такою думкою, але... не через п'ять хвилин після того, як його побачила...
— А через скільки хвилин?
Я подивився на неї. Вона запитувала цілком серйозно. Ну, так звідки їй знати? Я знизав плечима.
— Йшлося не лише про час, але... але дівчина мусила спочатку щось побачити в ньому, пізнати його, покохати. Спочатку вони дружили...
— Зачекай-но, — сказала вона. — Здається, ти... нічого не розумієш. Адже я тобі дала брит.
— Який брит? А, оце молоко? Ну, то й що з того?
— Як то що? Чи може... не було бриту?
Вона зареготала. Аж падала зо сміху. Раптом замовкла, глянула на мене й страшенно почервоніла.
— Так ти подумав... подумав, що я... Ні-і!!
Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив.
Дівчина широко розкрила очі.
— Що це таке?
— Сигарета. А ви хіба не палите?
— Вперше бачу... так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили, — важливіше. Брит — це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.
— Чоловікові?
— Так.
— І що ж далі?
— Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що... краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.
— До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?
— Звичайно.
— А якщо він не схоче пити?
— Тобто, як не схоче?
На цьому взаємопорозуміння кінчилося.
— Адже не можеш ти його примусити, — терпляче почав я знову.
— Божевільний міг би й не випити... — промовила вона поволі, — але я не чула про щось подібне. Ніколи...
— Чи це такий звичай?
— Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?
— Ага. Ну, в певному розумінні — так. Але на пляжі можна роздягтися.
— Зовсім? — запитала вона з несподіваною цікавістю.
— Ні. Купальний костюм... Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами...