— Так, це неможливо, люба моя, — каже він. — Я був би радий забути вас. Мені було б тоді набагато легше, аніж тепер, коли доведеться жити, думаючи про те, що могло б статися… Але ви будете щасливою. Я переконаний у цьому, і так повинно бути. Скажіть усім, що я вирішив їхати автомобілем до Нью-Йорка. Я відчуваю, що прощатися з Клейтоном мені буде не під силу. Я хотів би ставитися до нього без ненависті. Але боюся, що інстинкти дикого звіра в мені ще доволі сильні, і мені не варто бути надто довго в товаристві того, хто став між мною і єдиною жінкою в світі, яка мені потрібна.
Тим часом Клейтон шукав у залі свій плащ. Коли він знайшов його і нахилився, щоб узяти, то побачив на підлозі телеграфний бланк. Він подумав, що це хтось загубив телеграму, нахилився, підняв її і поглянув на зміст. Враз він забув про все: про плащ, і потяг, який надійшов, і про все інше, крім цього страшного клаптика паперу, який він тримав у руці. Він прочитав текст двічі, перш ніж усвідомив його зміст і значення для самого себе.
Перед тим, як він підняв і прочитав телеграму, він був англійським лордом, гордим і заможним володарем численних маєтків. І ось ураз довідався, що він жебрак, без копійки й титулу. Це була телеграма Тарзанові від Д'Арно. а в ній мовилося:
"Відбитка пальців доводять, що ви-Грейсток. Вітаю.
Д'Арно".
Клейтон похитнувся, паче отримав смертельний удар.
Саме в цю мить він почув, що його гукають, бо потяг уже зупинявся біля платформи. Механічно схопивши плащ, він вирішив, що розповість про все в потязі. Потім вибіг на платформу саме в ту мить, коли паровоз свиснув удруге — останній сигнал, за яким уже лунав перший гуркіт від поштовхів буферів. Все товариство вже було в потязі і гукало Клейтонові, перехилившись через поруччя площадинки пульманівського вагона, щоб він поквапився. Минуло п'ять хвилин, доки всі порозсідалися, і лише тоді Клейтои помітив, що Тарзана серед них нема.
— А де ж Тарзан? — спитав він у Джейн Портер. — В іншому вагоні?
— Ні, — відповіла вона. — В останню хвилину він вирішив сам перегнати свій автомобіль до Нью-Йорка. Йому хочеться ближче познайомитися з Америкою. Адже, ви знаєте, він невдовзі повертається до Франції.
Клейтон не відповідав. Він намагався знайти потрібні слова, щоб розповісти Джейн Портер про лихо, яке впало на нього і на неї. Вів також думав про те, яке враження справить на неї ця звістка. Чи захоче вона все-таки вийти за нього заміж і бути просто місіс Клейтон? Перед його внутрішнім зором виразно вималювалась грандіозність жертви, яку мусив скласти хтось із них. А потім постало питання: чи вимагатиме Тарзан того, що законно належить йому? Адже він знав зміст телеграми перед тим, як спокійно зрікся своєї родини. Він визнав, що Кала, мавпа, була його матір'ю! Невже він зробив це з любові до Джейн Портер? Іншого розумного пояснення годі було шукати. Отже, можна припустити, що він не має наміру наполягати на своїх правах, тому що приховав зміст отриманої телеграми.
А якщо так, то яке право має сам Вільям Сесіль Клейтон іти всупереч бажанням цієї дивної людини і нехтувати наслідки ц самозречення? Якщо Тарзан з племені Великих мавп учинив так, аби Джейн Портер не зазнала горя, то чи може Клейтон, якому вона довірила своє майбутнє, сам скоїти щось їй на шкоду? Він заколисував себе цими міркуваннями доти, доки перший щиросердий потяг розповісти правду і відмовитися від титулів та майна на користь їхнього справжнього власника був задушений розумуваннями, керованими егоїзмом. Проте Клейтон був понурий і неуважний до кінця подорожі і протягом кількох наступних днів. Його переслідувала невідступна думка, що, можливо, згодом Тарзан пошкодує про свою великодушність і почне вимагати, що йому належить.
Кількома днями пізніше після приїзду до Балтімора Клейтон почав з Джейн розмову відносно терміну весілля, прохаючи пришвидшити його.
— Що ви маєте на увазі під "пришвидшити"? — спитала вона.
— Найближчі дні. Я мушу негайно повернутися до Англії і хочу, щоб ви, люба, поїхали зі мною.
— Я не можу так швидко, — відповіла Джейн. — Мені потрібен принаймні місяць.
Вона раділа з його від'їзду, бо сподівалася, що його справи в Англії затримають і весілля. Вона уклала кепську угоду, але вирішила чесно виконати свою обіцянку до кінця, хоч би як прикро їй було. Але коли з'явилася можливість відкласти термін, то вона відчувала, що має право скористатися з обставин. Його відповідь дещо знітила її.
— Добре, Джейн, — сказав він. — Мені гірко це чути, але я ладен відкласти поїздку до Англії на місяць. Тоді ми зможемо поїхати разом.
Проте, коли минув цей місяць, вона знову знайшла привід відкласти весілля, доки Клейтонові, врешті, довелися повернутися до Англії самому.
їхнє листування давало Клейтонові не більше надії, ніж доти, і тому він звернувся безпосередньо до професора Архімеда К. Портера з проханням посприяти. Старий завжди був на його боці. Він любив Клейтона, до того ж сам походив зі старовинної родини американського Півдня, внаслідок чого надавав надмірної ваги титулові, який для його доньки мав дуже малу, ба навіть мізерну иар гість.
Клейтон умовляв професора прийняти його запрошення і погостювати в нього в Лондоні разом зі всією невеличкою родиною — містером Філандером, Есмеральдою, — словом, зі всіма. Англієць вважав, що, коли Джейн опиниться там, поза родинними зв'язками, вона швидше зважиться на цей крок і не вагатиметься так довго.
Отримавши лист від Клейтона, професор того самого вечора оголосив, що наступного тижня вони вирушать до Лондона.
Але з Джейн Портер виявилося так само важко домовитися в Лондоні, як і у Балтіморі. Вона знаходила щоразу інший привід, і коли врешті лорд Тенінгтон запросив усе товариство у подорож довкола Африки на його яхті, вона була в захваті від цього плану й категорично відмовилася виходити заміж до повернення в Лондон. Оскільки це плавання вимагало щонайменше року (вони мали б зупинятися на невизначений час у всіх цікавих місцях), то Клейтон подумки послав Тенінгтона під три чорти за його ідіотську пропозицію.
Лорд Тенінгтон сподівався пройти через Середземне море в Індійський океан, а звідти на південь уздовж східного узбережжя, зупиняючись у всіх більш-менш цікавих портах.