І
З усієї сім'ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки незвичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсіюють сонячне світло, роблять його м'яким, ніжним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спокійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити. Романко поспішає до шахового столика, а дідусь сідає у м'яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛу (так скорочено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).
— Зараз ми дізнаємось, що діється на білому світі,— щоразу казав дідусь, вмикаючи магнітофонний запис.
— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п'ятдесятих років двадцятого століття,— усміхався Романко, виймаючи шухлядку з фігурами.
І потім кожен заглиблювався у своє. Дідусь слухав стислий запис важливих повідомлень, переданих за час його відсутності, а онук, розставивши фігурки, починав аналіз давно зіграних партій. Це повторювалось день у день. А сьогодні…
Тільки-но хлопець висипав фігурки на дошку, як дідусь вигукнув:
— А послухай-но, Романку! — І ввімкнув магнітофон. Романко неохоче підійшов до апарата. Пролунав густий басовитий голос:
"Одержано радіограму з мезонної ракети "Галактика", яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супутник "Міжпланетний вокзал" завтра о 10-їй годині".
Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м'яли білу бороду.
— Заспокойтеся, дідусю...— Романко взяв старого за руку.
Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.
— Легко сказати, Романку, "заспокойтеся"... Це ж та сама ракета, що на ній...
— ...полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець.— Невже вона?
— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, тепер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ракета "Галактика" весь час мандрувала космічним океаном. Минали десятиліття, обірвався зв'язок, думали, що вона зазнала аварії...
— Заждіть, дідусю,— Романко замислився.— В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?
— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, сумувала, я сама лишуся?..
— Отож,— міркував Романко,— сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Старенький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж...
— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік.— Дідусь погладив бороду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка.— Правда, ще був невеликий аварійний запас — здається на чверть року.
— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко.— Може, це повідомлення передала їхня автоматична станція? А вони... вони давно вже загинули?
— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь,— вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось...— він знову ввімкнув АЗМІЛ.
Засвітився екран, пролунав голос:
"Зв'язок із ракетою "Галактика" підтримується регулярно. Самопочуття екіпажу хороше".
— Хороше самопочуття, чуєш? — промовив дідусь.
— Як же це...— хлопець здивовано поглянув на апарат.— Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!
— Прадіди,— поправив старенький.
— А раз прадіди — значить ще героїчніші.
— Еге, прадіди,— задумливо промовив дідусь,— і прибувають вони до правнуків... Крізь простір і час.
Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.
"Старенький уже мій дідусь,— подумав Романко.— А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п'ят..."
— Ну, що ж, Романку,— дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі,— давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.
— Давайте! — зрадів онук.— Зараз я запущу апарат.
— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?
— Хто, я? — Романко обернувся до дідуся.— Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напам'ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій коробці.
— Напам'ять? — перепитав дідусь.— Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?
— Що? Ну, чоло, очі, ніс... Обличчя, як обличчя.
— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. А вуса в нього є?
— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі вусища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.
— Відросли чи не відросли — це ми побачимо, а ти бородавку пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.
— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапарат.
Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хвилювався. Він бачив рідного батька, себе в матері на руках,.. Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому." Інколи йому хотілося гукнути: "Де ж ти тепер, тату? Не діждалася тебе мати, а чи я діждуся?"
Тим часом запрацював вмонтований у стіну моторчик. Блимнула сигнальна лампочка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.
Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з натовпом. Романко раніше так і робив: оглядаючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:
— Дідусю, оце ваш тато!
Хлопець хотів доторкнутися до космонавта, але руки хапали одне повітря. Ні, не живі люди заповнювали демонстраційний майданчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стрясав повітря. Але це було тільки їхнє об'ємне зображення... Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправним учасником експедиції, космічним мандрівником, розвідником Всесвіту.
Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.