Старий не помітив, як заснув, а прокинувшись, виявив, що у камері вже темно. Зрештою, це не заважало йому — навпаки. Останнім часом яскраве світло дратувало очі, вони безперервно сльозилися. Темрява ж заспокоювала. Ніч — час чаклунства, час сили, яка більшості недоступна.
"З певного часу — тобі теж".
— Ага, — почувся знайомий голос. — Доброго ранку, точніше, доброї ночі. Відпочив?
Старий кивнув, потім збагнув, що співкамерник може не побачити:
— Так.
— От і добре, — сказав власник подертих рукавиць. — Бо я вже вмираю від цікавості. То чим же ти не догодив місцевій владі?
Старий підвівся з соломи, долонею пригладив волосся, скривився, коли палець застряв у спутаному пасмі. Співкамерник терпляче чекав.
— Вони вважають мене самозванцем, — зізнався старий.
— Та ну?! І за кого ж ти мав необережність себе видати?
— Я ні за кого себе не видаю! — огризнувся старий. — Я і є — він.
— Хто "він"? — позіхнув співкамерник.
— Мерлін.
— Величний і жахливий? — власник подертих рукавиць зайшовся реготом.
Потім похитав головою:
— Якщо ти Мерлін, то чому ж сюди потрапив? Треба було їх усіх — на жаб! Ну ж бо! — Чоловік зістрибнув на підлогу і запалив невідомо звідки видобутий недопалок свічки. Кресало заховав у кишеню, а недопалок в низенькому підсвічнику з широкою ручкою та товстим шаром топленого воску тикнув ледь не під самий ніс старому. Той зморщився і рукою відштовхнув підсвічник. Тепер він міг нарешті роздивитися співкамерника. Це був чоловік середніх літ, з густою чорною бородою, в брудному ношеному одязі, до якого анітрохи не пасувала яскраво-червона троянда, встромлена в дірку на куртці. Дірка була зліва, якраз де серце, отож здалека навіть могло здатися, що власник драних чобіт поранений і стікає кров’ю — таким насиченим був колір квітки.
Чорнобородий, сповна надивившись на старого, похитав головою і пробурмотів:
— Схожий.
— Що означає "схожий"?! — обурився той, бризкаючи слиною. — Я і є Мерлін!
— Невже? — іронічно підняв ліву брову співкамерник. — Тоді чому ж ти тут? Зрештою, здається, я повторююсь — пробач. Пробач-те. Але мені цікаво, будь вже такий ласкавий, задовольни дурненького — чому?
— Бо не можу, — пробурчав старий. — Втратив силу.
— А-а, — ліниво протягнув чоловік, поправляючи червону троянду. — Тоді зрозуміло... І що тепер робитимеш?
— Піду до короля, — відповів старий, сподіваючись у відповідь почути сміх або чергові кпини.
Сміху не було, і він запитав:
— Хто нині за короля?
— Невже ти досі не дізнався? — щиро здивувався співкамерник.
— Не до того було, — відмахнувся старий.
— Розумію, — погодився власник подертих рукавиць. — То знай: нинішнього короля звуть (як, до речі, і мене) Генріхом. Легко запам’ятати, еге ж?
Його співбесідник кивнув і схилив голову, заглибившись у свої думки.
— А я, — сказав Генріх, похитуючи у повітрі чоботом, що хижо роззявив пащу, — а я от гадаю: виходить, правду люди казали.
Старий розгублено звів на нього погляд, знизав плечима і знову поринув у безодню спогадів.
— Гадаю, — провадив далі власник подертих рукавиць, анітрохи не збентежений такою відвертою зневагою, — гадаю, недаремно люди казали, що кілька тижнів тому у Пагорб влучила блискавка і розколола його навпіл. Але ж багато хто не вірить.
Він уп’явся очима у старого — чекав відповіді.
Той роздратовано почухав під бородою:
— Хай не вірять! Я їм усім доведу!
— Та ж вся штука в тому... — жваво продовжував Генріх, але стукіт чобіт у коридорі перервав його балаканину.
Двері прочинилися. Гладкий вартовий зітхнув і, колихаючи щоками, несподівано віддав честь:
— Ваша величносте, завтра прибуде посол. Коли зволієте прийняти?
Король зістрибнув із тюремного лежака і махнув рукою:
— Завтра, нехай його запросять на обід. І, — додав він, коли вартовий уже зібрався йти, — будь тут де-небудь поблизу. А краще, залиш мені ключа.
Товстун так і зробив; уклонився і покрокував геть. Генріх закрив двері зсередини і знову всівся на полицю.
— Багато води спливло, — сказав він уже іншим голосом, спокійним та владним. — Багато води спливло з того часу, як Артур помер, а ти був приспаний у Пагорбі. Про тебе забули, лишилися тільки легенди, але ти в них — не такий, як у житті. Тому й каміння. Їх лякає одна лише думка про те, що навіть великий Мерлін, чаклун і провидець, може постаріти. Вони ладні вбити тебе, аби тільки залишився твій образ. І якщо дати їм таку можливість, вони так і вчинять.
Старий звів на Генріха розгублений погляд:
— Але чому? Адже ти знаєш, що мою могутність іще можна повернути. Ти, королю, ти напевне знаєш: справа лише у моєму амулетові. Ним не може скористатися будь-хто інший, окрім мене, він має зберігатися де-небудь у Камелоті. Троянда, яскраво-червона троянда, що ніколи не в’яне і ніколи...
Несподівано його погляд упав на квітку, що стирчала з дірки в куртці Генріха.
— Камелота більше немає, — різко мовив король. — А амулет — ось він, зі мною. Але за ці роки він уже втратив усі свої магічні властивості. А ми дуже давно відмовилися від послуг магів. Це надто клопітно і ненадійно. Я намагаюсь пояснити тобі те, у що ти не хочеш повірити — ти нікому тут не потрібен. Світ живе інакше, не так, як це було за артурових часів. Так, ви обидва, і ти, і Артур, потрібні людям — але тільки як символи. І народ хоче вірити в те, що ви коли-небудь повернетеся — однак ніколи не допустить, щоб ви повернулися насправді. Ви добре слугуєте як герої казки. Як дійсність ви нікому не потрібні.
— Дай! — очі старого блищали, він простяг свої висохлі зморшкуваті руки живої мумії, вони тремтіли. — Дай! Дай мені її! Дай!
— Повторюю, вона вже втратила усю свою силу, — сказав король.
— Утім, — додав він, трохи поміркувавши, — я дам її тобі. Бери.
Він витяг троянду з дірки, вколовся шпичаком і роздратовано поклав скривавлений палець до рота. Іншою рукою Генріх передав троянду старому, і той обережно, наче немовля, прийняв її.
Король зачудовано спостерігав за тим, як старий намагається щось вдіяти. Генріх не знав, що саме, та й не бажав втручатися у справи чаклунів. Хоча сучасні чаклуни були незрівнянно слабкішими за цього.
Старий вовтузився з квіткою довго, близько години. Весь цей час король змушений був чекати. Він чекав. До обіду з послом було ще далеченько. А у нього залишалася тут незавершена справа.