ПОВЕРНЕННЯ
Солдати, яких повернули вітчизні, прагнуть знайти шлях до нового життя
ВСТУП
Залишки другого взводу лежать у розстріляному окопі в тилу фронту та дрімають.
– Дивні гранати, – раптом каже Юпп.
– Чому? – питає Фердинанд Козоле й піднімає голову.
– Ти тільки послухай! – відповідає йому Юпп.
Козоле приставляє руку до вуха та слухає. Ми також вслухаємось у ніч. Але не чуємо нічого, крім приглушених артилерійських пострілів і пронизливого відлуння вибухів гранат. Справа долинає лише скрип машин і час від часу чийсь крик. Але це ми чуємо вже не вперше, тож немає сенсу зайвий раз говорити щось.
Козоле скептично дивиться на Юппа.
– Якраз замовкло, – зніяковіло виправдовується той.
Козоле знову критично оглядає його. Та оскільки на Юппа
це ніяк не впливає, він відвертається і бубонить:
– Це в тебе у животі бурчить від голоду, от і все. Краще лягай спати, буде більше користі.
Він руками формує собі із землі щось схоже на підпору для голови й обережно вкладається так, щоб ноги не зіслизнули у воду.
– Важко повірити, що вдома чекає дружина й двоспальне ліжко, – бурмоче він уже із заплющеними очима.
– Завжди знайдеться охочий полежати біля неї, – відгукується зі свого кутка Юпп.
Козоле розплющує одне око й кидає на Юппа пронизливий погляд. Схоже на те, що він збирається встати. Але він тільки говорить:
– Я б тобі не радив, ти, сич рейнський!
І відразу ж чується його гучне хропіння.
Юпп знаком кличе мене до себе. Я лізу через чоботи Адоль-фа Бетке й сідаю поряд із Юппом.
Боязко глянувши на хропуна, він із гіркотою зауважує:
– У таких, як він, немає жодного уявлення про освіту, запевняю тебе.
До війни Юпп служив у Кельні писарчуком у якогось адвоката. І хоч він уже три роки як солдат, але все ще доволі вразливий і чомусь прагне, щоб тут, на фронті, його вважали освіченою людиною. Що саме це означає, він, звичайно, і сам не знає, але з усього почутого ним раніше у нього чомусь міцно засіло в голові саме слово "освіченість", і він чіпляється за нього, як потопельник за соломинку. Втім, тут у кожного є щось схоже: в одного – дружина, у другого – своя справа, у третього – чоботи, у Валентина Лаера – шнапс, а у Тьядена – бажання ще хоч раз у житті наїстися великих бобів із салом.
Козоле, почувши слово "освіченість", відразу ж дратується. Воно чомусь асоціюється у нього з накрохмаленим комірцем, і цього йому вже достатньо. Навіть тепер воно зачіпає його. Не перериваючи свого хропіння, він лаконічно висловлюється:
– Козел смердючий, писарська душа!
Юпп лише похитує високо піднятою головою, зберігаючи філософський спокій. Ми ще трохи сидимо мовчки, тісно притулившись один до одного, щоб зігрітися. Ніч сира й холодна, повз нас пропливають хмари, і час від часу починає накрапати дощ. Тоді ми витягуємо з-під себе плащ-намети, які зазвичай служать нам підстилками, і ховаємося під ними з головою.
Горизонт світлішає від спалахів артилерійського вогню. Це затишне видовище, і здається, там не так холодно, як тут. Наче кольорові та сріблясті квіти, вистрілюють угору ракети й шугають вище за хмари. Величезний червоний місяць пливе в тумані над руїнами ферми.
– Це правда, що нас відпустять додому? – шепоче Юпп. – Як ти думаєш?
Я знизую плечима:
– Не знаю. Обіцяють.
Юпп голосно зітхає:
– Тепла кімната, диван, а ввечері виходиш погуляти. Ти можеш собі таке уявити?
– Коли я востаннє був у відпустці, я приміряв свій цивільний костюм, – замислено кажу я. – Але він тепер замалий на мене. Доведеться придбати новий. Як дивно звучать тут слова: цивільний костюм, диван, вечір. Чудернацькі речі спадають на думку – так буває, коли кава занадто сильно відгонить іржавою бляхою посудини, в якій її варили, і тоді ти ковтаєш цю каву, а потім відразу ж випльовуєш гарячою.
Юпп замріяно колупається в носі:
– Ти тільки подумай: вітрини… кав'ярні… жінки…
– Ох, хлопче, спершу виберися з цього лайна, і це вже буде добре, – кажу я і дмухаю на змерзлі руки.
– Твоя правда.
Юпп натягує плащ-намет на свої худі згорблені плечі:
– Що ти збираєшся робити, коли повернешся звідси?
Я сміюся:
– Я? Доведеться, мабуть, повернутися до школи. І мені, і Віллі, й Альбертові, і навіть он тому, Людвіґу.
І я показую назад, де перед розбитим бліндажем лежить під двома шинелями темна фігура.
– От чорт! Але ви, звичайно ж, не будете цього робити? – каже Юпп.
– Звідки я знаю? Може, нас змусять, – відповідаю і дратуюся, сам не знаючи від чого.
Тіло під шинелями ворушиться. З'являється бліде худорляве обличчя; хворий тихо стогне. Це мій шкільний товариш, лейтенант Людвіґ Бреєр, командир нашого взводу. Ось уже кілька тижнів він страждає на кривавий пронос. У нього точно дизентерія, але в лазарет Людвіґ нізащо не хоче. Він вважає за краще залишатися з нами, бо всі чекають, що от-от укладуть мирний договір, і тоді ми відразу ж візьмемо Людвіґа з собою. Лазарети переповнені, на хворих там ніхто насправді не звертає уваги, і потрапити на таке ліжко означає опинитися однією ногою в могилі. Коли навкруги тебе помирають люди й ти серед них один – це заражає: не встигнеш озирнутися, як і ти стаєш одним із мерців. Макс Вайль, наш санітар, дістав для Бреєра щось на зразок рідкого гіпсу: Бреєр їсть гіпс, щоб зацементувати кишки та зміцнити їх таким чином. Але попри все йому доводиться разів двадцять-тридцять на день знімати штани.
Ось і зараз йому закортіло в туалет. Я допомагаю йому пройти за ріг, і він опускається навпочіпки.
Юпп махає мені рукою:
– Чуєш? Ось знову.
– Що?
– Так ті самі снаряди.
Козоле ворушиться і позіхає. Потім встає, багатозначно поглядає на свій важкий кулак, коситься на Юппа й заявляє:
– Слухай, якщо ти нас знову розігруєш, то приготуй про всяк випадок мішок з-під картоплі, щоб відправити в ньому додому власні кістки.
Ми прислухаємося. Шипіння і свист снарядів, які описують невидимі кола, переривається якимось дивним звуком, хрипким, протяжним і таким незвичним, таким новим, що в мене мурашки бігають по спині.
– Газові бомби! – кричить Віллі Гомеєр і схоплюється на рівні ноги.
Ми всі миттю прокидаємося і напружено вслухаємося.
Весслінґ показує на небо: