Поцілунок Елли Фіцджеральд
Якщо я колись напишу книжку про те, як я люблю джаз, я неодмінно назву її: "Поцілунок Елли Фіцджеральд"..
Ґуднайт!
Твій Грицько Чубай
І
Щоб почати, треба якось розігнатися, якось бігти, пуститися з гори.. Повернутися сюди, до Львова, але з іншого боку, де мені найкраще видно, і ніхто не затьмарить мого погляду.. Може, так само, як ти колись, сорок років тому, звідти зі сходу, від Києва, — лише іншою дорогою, через іншу браму..
Якось подумав, що вірш Рільке має відлуння, як дзвін може мати голос.. А рядок його прози відлуння не має, хоч і виглядає поетично. Слово може чути свій голос.. А може й не почути себе.. Коли думаю про відлуння, згадую "Постать голосу". Ти стояв по той бік слова, ти був тим відлунням.. Тим вітром, що несе відлуння на нас звідти, звідки озивається голос.. Слово прислухається до себе.. Воно хоче подивитися на себе в люстерко: ця Постать голосу — мабуть, душа, у неї, мабуть, дівоче личко і струнка постава.. Відлуння має свою тінь:
Тихі згуки бриніли хоч і прибрав зі струн руку
І згук вився ніби дим попід листям
І він провів очима звук
Це була рука Езри Паунда в тринадцятім Canto.. Хоч очі свої заплющив міцно-міцно: прислухався до відлуння.. Отакий портрет висів у тебе на стіні — ледь видима світлина Паунда, з темними впадинами міцно стулених повік — отам, за ними ховався чарівливий згук..
І Кун сказав:
"Без твердої вдачі не зіграти на тому інструменті,
Не добути музики, рівної самим Одам.
Цвіт персика летить зі сходу на захід,
І я пробував лише сповільнити облітання"..
Звук облітає персиковим цвітом.. Як сумно.. Але він ще летить, від Конфуцієвого подиху торкнувся руки Паунда, легко торкнувся твоєї руки, твоїх міцно заплющених повік.. Може, отак стуливши очі, Паунд узяв перший акорд "І тоді зійшли на корабель" у першому Canto, бо, мабуть, саме так незрячий Гомер розпочинав свою "Одіссею", торкнувшись струн на своїм інструменті.. Як сміливо Одіссей ринув у мандри.. Як завзято Паунд розпочав свою епопею, свою блискучу поразку.. Ти довго розглядав свою руку в повітрі, довго прислухався до неї, і дивувався їй: лише тобі одному виднілися на ясній незасмаглій шкірі невидимі знаки.. Спочатку наче дрібненькі міліметрові поділки на простій дерев’яній лінійці: вищі, нижчі.. Ти вже знав, що то більші — ближчі, а менші — дальші дерева, і що це ліс у твоїй долі.. Але це могли бути і твої дні?.. Менші — дні, більші поділки — літа.. Не так і багато.. Як дивно почалась твоя мандрівка у "Відшукуванні причетного"..
він побачив сьогодні у себе в оці
вчорашню сльозу
він побачив назавтра у себе в оці
вчорашню сльозу
Часом мені здається, що не треба було вирушати.. Але аби хтось і крикнув: заклякни на місці! — хіба б ти послухався?.. Часом мені навіть здається, що в Постаті голосу отой перший її жест, перший крок тої чарівної постаті — отой час був найсвітліший, треба було його якось уповільнити, заплющившись, затримати те тихе сяйво у собі.. І більше нічого.. Може, треба було вже відійти, заховатися глибше у себе, у глибоку тінь, затамувати дух? Можна було — так мені здається сьогодні.. Можна було ховатися у собі, і ти ховався, мовчав роками, вже пізніше.. Але навіть і так, навіть звідти, чи хтось інший, обачніший, з глибокої ночі — не прозріє і не осліпне?
у неї жести фатальні
як волосся у блискавки
її танець весільний має ритми глибокі,
що такі, як колодязь зорí
Як можна не зірватись у цю безодню — назавжди, забувши усі найдрібніші знаки на твоїй руці.. Ти вже був там, у безодні, і тепер, через сорок майже літ, я ловлю відлуння твоїх кроків тут, у Львові, у цій безодні.. Тут мене не було стільки часу, недавно якось я навіть заблукав тут, уявляєш? — у самому серці Львова, між Оперним і твоїм театром. І я собі подумав: може, мене водить ця потаємна осліплена ріка?.. Вона починається ніби звідти, де ми з тобою тоді гуляли ночами.. Але, мабуть, інакше: це я, я тепер осліплений, шукаю ту ріку, і ніяк не зблисне мені жодна краплина її доньок Пасіки й Сороки: вони двоє твоїми очима задивляються на Північне море, але третя донька, сестра їхня Зубра — у відчаї втікає у протилежний бік на південь, до лагідного сонця.. Від кого вона так панічно втікає?.. Може, від місяця, від того, що розіп’ятий над усіма ріками, великими і найменшими.. Часом у ясну ніч він мені здається Лаокооном у невидимих обіймах, але про нього ти знаєш більше.. Він тут, поруч.. Варто лише нахилитись і зачерпнути рукою.. Лише наважитись.. Так, як міг Лі Бо..
Я в поїзді. Сьогодні Покрова і якраз уночі випав сніг. У вікні крізь запітнілу шибку проминає чорно-біле кіно. Лише дерева, темні на снігу, зрідка плями зеленого, рудого.. Означилися невидимі звірячі стежки, повилазила кожна грудка.. Проявилася титанічна діяльність кротів на пасовиськах.. Я їду до Франківська на вечір пам’яті Тараса Мельничука.. Може, ти знав його, а може, й ні, він трохи старший за нас. І його тихо, поволі замордували, хоч і згас ніби своєю смертю.. Його хата була високо в горах, в Уторопах, і він жив там сам.. Колись, може, десять літ або й більше тому ми бачилися. Могутній, з розкошланою бородою Вітмена.. Знов за вікном сніг, ми довго стоїмо на станціях.. Зараз, здається, Ходорів, батьківщина Калинця.. Наш поїзд пропускає усіх.. Але мені нема куди поспішати, виступ аж о десятій, буде вже темно.. Організовує вечір молоденький поет, родом так само з гір, з Брустурів, столиці коників з сиру.. Не знаю, найбільше зрадію, аби він мені колись подарував такого білого коника, старосвітського, з вершником у сідлі.. На такому коні мабуть можна одним махом перескочити Карпати.. Я хотів би прочитати щось твоє, може, "Світло і сповідь"? Там мадонни годин, здається, теж провіщають перший сніг.. Ти там найсвітліший.. І ще хотілося би почитати уголос Лорку, довгий вірш пам’яті Вітмена.. Я так, може, віддячуся Тарасові і його засніженим горам.. Колись Довган — а він набагато краще його знав — напідпитку серед ночі найняв таксі і разом з Коцьким поїхали до нього.. Зеньо мені недавно у Тисмениці розповідає: Славко мене підбив — а це ж гори, ніч, сніг..