Входить Тарасик, плачучи.
Скидан. Чого ти скиглиш, лобуряко?
Тарасик. Учитель...
Скидан. Що? Вигнав?
Павлюк. Кажи-бо, не однімай часу!
Тарасик. Обдурив...
Пасічний. Чим?
Тарасик. Не знає Волги... Спитав, куди впадас? Д віп ва карту зирк — у Чорне, каже, море. А я й собі — &рк, а воно в Каспійське.
Платон. Ну, і що з того? Нехай пливе. Все в морі буде.
Скидан. Так і сказав — у Чорне? А треба куди?..
Пасічний. В Каспійське.
Скидан. Покличте сюди вчителя!.. Годі ревти!
Платон. Життя... Куди не повернись, ніхто нічого, як каже той, ні в зуб. Учителі вже не знають, куди тече вода в річках, писателі, я чув, писать не знають як. Нащо вже ми, природнії, казав той, гречкосії, і ми не знаємо, коли Як і що сіять.
Пасічний. Поучимось. Вчитись ніколи не пізно.
Платон. Трохиме, я на все згодний. Що завгодно, чув?
Тільки не вчи мене сіяти або вже вчи як-небудь нишком, аби я й сам не знав, що вчуся.
Входить Сірик.
Сірик. Будь ласка!
Скидан. Якове Петровичу? Здрастуйте. Куди впадав річка?
Сірик. Яка?
Скидан. Яка річка, Тарасе?
Тарас. Волга...
Павлюк. Еге, куди вона тече?
Сірик. Ви що? Збираєтесь мені вчинити іспит?
Скидан. Я вас питаю, куди впадає Волга?
Платон. А я питаю, чого у вас неголена личность і така неакуратність у фігурі?
Сірик. Не ваше діло. Це моя приватна справа.
Скидан. А Волга?
Сірик. Я не об'язаний вам відповідать.
Скидан. А хлопцеві ви об'язані? Тарасе, спитай учителя, куди впадає Волга?
Сірик. А, он що!.. Синок начальства... Ясно...
Скидан. Сідайте. Куди впадає Волга?
Павлюк. Годі, Петре. Давайте займатись ділом.
Скидан. Куди впадає Волга, чорт вас забери? Кажіть мерщій! Я злий!
Павлюк. Ну, Петре, не волнуйся!
Сірик. Прошу вас припинити глум! Я...
Скидан. Ви розбещуєте хлопця... Тарасе, вийди геть!
Тарас. Виходжу... Мені, тату, Яків Петрович став такий противний, що я б його, здається, вдарив.
Павлюк. Ти дивись!
Скидан. От!
Тарас. Ну, що я там його спитав? Волгу! Таку товстенну річку, і то не міг сказать!
Платон. Довчились чортового батька.
Сірик. Припустимо, я помиливсь.
Скидан. Хто вам дозволив помилятись?
Сірик. Що ж, виходить — я не людина?
Скидан. У класі не людина. Світило! Учитель мусить бути бездоганний. Інакше — ви злочинець.
Сірик. Знаєте, па двісті п'ятдесят карбованців...
Скидан. ...можна знайти Волгу. Ми теж сьогодні не багаті. Держава тягне з пас останній шмат. Так ми і є держава. У всякім разі, основна її частина. І в тимчасовій диявольській скруті вбачаєм особливий смисл!
Сірик. Так. Але чому, дозвольте вас спитати, ви можете в роботі помилятись, а я — ні. Чи ви тут бездоганні?
Скидан. Я помиляюсь тут щодня. Того, що ми тут діємо, ще світ не знав, а ваші річки давно на картах всі пожовкли і мухами прикрапані, як маком.
Сірик. До речі, я і пе географ зовсім. Я словесник, щоб ви знали.
Павлюк. А кажуть діти он, що й пишете ви не зовсім чисто, з помилками.
Сірик. Неправда. Це не помилки! Я не встигаю перевчатись: міняється правопис в Наросвіті.
Платон. Отаке. Скрізь, мабуть, однаково. Міняється, тече, летить, як та вода весною з потоків.
Сірик виходить. Входять Уляна і Нечитайло Мина.
Пасічний. Правда, діду? Все рушило разом. Неначе не село — ескадра кораблів у бурю. Продовжуємо! Петре, бери стерно! Команда, по місцях! Про Волгу не турбуйтесь. Через двадцять літ впадатиме, куди захочем. Захочемо — в Чорне, захочемо — у Каспійське, бо й Волга наша, і моря.
Нечитайло. Еге. Чорне море наше, Каспійське наше, а тарані чортма!
Уляна. Ну, Мино, що ти кажеш! Тут про розумне треба говорить. Петре!
Скидан. Ну?
Уляна. Так, мо, упишете назад? Як ти, Мипо? Нечитайло. Сьогодні вже не хочу. Голова опухла. Уляна. Ну от... Привела.
Нечитайло. Прийдемо Ще завтра чи позавтра.
Скидан. Приходьте, коли Схочете. Я не підганяю. Нечитайло. А може, ще обійдемось і так.
Скидан. Ні, дядьку Мино. Уже вам не обійти не об'їхать.
Нечитайло. Сказав сліпий, побачимо.
Скидан. Побачите. Будете ви ще у нас колгоспним Бригадиром та почнете орудувать лапами. Та стануть вас люди шанувати. Приїдуть до нас гості з Казахстану, Польщі чи, може, з самого, колись, Китаю — а хто тут у вас найкращий бригадир? Мина Нечитайло!
Нечитайло. Ну, годі, буде!
Уляна. Чув? Та що ви з ним говорите?
Скидан. Портрети ваші, дядьку, будуть по газетах книжки про вас напишуть, про вашу славу па весь світ!
Нечитайло. Книжки напишуть, а корову і коней заоеруть. І оді й дивись на фотографію. Ходім, Уляно. Полаємося трохи дома та, мо, заріжемо хоч теля.
Уляна. Отак як бачите.
Входять Верещака й Сірик.
Верещака. День добрий, товариство!
Скидан. Здрастуйте.
Верещака. Письменник Верещака! У відрядженні по Украіні з творчою метою.
Тихий. Отеє приятно. Драстуйте! Давно хотів письменника побачить.
Сірик. Прекрасні епохальні твори! (До Скидана) Читали?
Скидан. Читав.
Уляна. Шапок не знімають — що воно таке...
Верещака. Що саме ви читали, товаришу Скидан?
Скидан. Та, мабуть, чи не все читав. Пишете ви стисло_Не те, що, скажімо, граф Толстой.
Верещака. Ну, звичайно. Не ті часи.
Уляна. Ой не кажіть. Таке робиться!..
Нечитайло. Не лізь хоч до письменства, кохана.
Верещака. Так... Чудесное у вас село!
Скидан. А чим воно чудесне?
Верещака. Розкішні краєвиди. Хатки малесенькі, як лядечки.
Нечитайло. Живемо, як бачите.
Сірик. Іван Гнатович рішив.
Сірик. Іван Гнатович рішив побудувати дачу коло нашого села.
Скидан. Чого ж коло села? Яке на хуторі життя? В селі будуйте.
Верещака. Для творчості потрібна тиша.
Тихий. Я думав, люди.
Скидан. Проте як знаєте. Вам видніше.
Уляна. Еге. Отутечки у нас один панок роками проживав. Із Петербурга. Було, все дітям гроші роздає. Дурний був, і вата в ушах. А потім того, як ото вбили його в революцію, так ніхто вже не той...
Верещака. Інтересно.
Нечитайло. Помовч. Інтелігенції не лякай, чуєш?
Уляна. Еге. Забула. Живе ще ж той, Безверхий. Все корів малює та глечики на призьбі.
Верещака. Да? Цікаво.
Скидан (показуючи на Демида). Ось мій батько. Недочуває, пробачте. Моя жінка Мар'яна.
Верещака. Приємно... А що вам з моїх творів...
Скидан. Все сподобалось. Смак у письмі я маю високий. Що я читав? Ну, вас читав, ще там когось. А книг написано, ви самі знаете... Не потурайте моему смакові в питаннях досконалостей мистецьких.