— Зрозумiв? — спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.
— Зрозумiв... — ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.
— Розкис, як дiвчисько! — сказала мама й сама раптом схлипнула.
— Нiчого не поробиш, — розвiв руками тато. — Вирiшуй сам... — i вони з мамою пiшли в кiмнату.
А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! — подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.
За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!
Дивна все-таки рiч — тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!
Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.
— Ну що, — промовив Сергiй, — пора?
— Пора... — вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.
Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився — так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.
Хлопцi оточили мене, — кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...
— Бувай, — тихо сказав Сергiй.
— Салют, — махнув рукою Славко.
— Прощавай, — кинув Вiтько.
А Вiтуня лиш голосно схлипнула.
— До побачення! — мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i — стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!
— Навiть не озирнувся! — пробурмотiв Славко. — Правду кажуть — як вовка не годуй...
Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.
— Та ну вас усiх! — кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.
Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!
Та даремно. Вiн не повертався!
Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.
— Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.
На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:
— Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...
Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!