— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду! На подвір'ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить... Міцні замки! Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:
— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину... Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.
— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по-дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова...
Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.
Повстанці зносили на подвір'я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.
Збивши на дверях до підземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір'ї.
— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся! Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.
— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став вищий на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно-радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.
— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!
Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.
— Будь другом, ковалю, — усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, — розкуй моїх земляків! Вік аллаха молитиму за тебе!
Той бухнув свою здобич на землю.
— А чим? Не голими ж руками!
— Тут є кузня. Ходімо!
Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
— Ану, підходь!..
Його обступили радісно-збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Яку-ба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.
Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.
— Я куб-ага, ти живий?
Крізь розчинені двері всередину вірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:
— Це ти. Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!
— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..
— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю...
— Замок у руках повсталих каратюрків, Якубе, — і Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.
Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.
Тим часом з-за далеких гір зійшло сонце.
Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір'ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів, — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.
— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід-бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!
Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.
— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.
— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!
— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.
Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.
На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за, ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.
Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.
А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.
Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, най-спритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.
Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, Гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.