То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.
Ахмед Змія, застилавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:
— Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий? Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:
— Ви ж подивіться — це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільник Гамід-бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги — з них ще не зійшли сліди від кайданів!..
І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап'ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:
— Гнів аллаха на ваші голови! Що це все означає?
— Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, — відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. — Цей хлопець — пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.
Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:
— Салям!
— Салямі Хай береже тебе аллах, Бекіре! — підвівся Чорнобородий. — Які новини?
— Ми перехопили посланця Гамід-бея до паші. Гамід-бей просить для охорони замку загін спагіїв. А тим часом озброїв слуг і не показує носа зі свого барлога. Мені пощастило заслати до нього під виглядом покоївки одну жінку, яка сповістила, що моя дочка Іраз там, хай будуть довгі дні її! Вона також сповістила, що сьогодні вночі викине з вікна східної вежі камінь, до якого буде прив'язана вірьовочна драбина...
— Це ж чудово, Бекіреї Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогодні ми поквитаємося із проклятим Гамід-беєм!.. Ти стаєш мені у великій пригоді, друже! Дарма, що тиждень у загонії
— Я розумію твою радість, Мустафа, бо нас об'єднує спільна ненависть до нашого ворога. Але радіти передчасно. Гамід-бей хитрий, мов лис, а стіни його замку високі. Тільки милість аллаха допоможе нам оволодіти ними! Тільки аллах подарує нам перемогу!
— Хай славиться ім'я його! — склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. — Ти йди, Бекіре, відпочинь перед походом, а ми підготуємось і вирішимо справу з цими людьми, що називають себе невільниками.
Бекір оглянувся, і його очі розширились від подиву. Він упізнав Звенигору.
— Аллах екбері Та це ж Арсені— І звернувся до ватажка загону: — Мустафа, в чім провинився мій друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу тут жаровню і Ахмеда Змію! Невже ви припікали його вогнем?
З тими словами Бекір зірвав з шиї Звенигори аркан і обняв невільника.
Глухий гомін пролетів над юрбою. Чорнобородий розвів руками, не знаючи, радіти йому чи гніватись від такої несподіванки.
А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекіра, а з другого — Яцька, весело блискав білими зубами і говорив, звертаючись до Мустафи:
— Мустафа-ага, тепер ти переконався, хто я такий... Друг твого друга не може бути твоїм ворогом! Якщо ти повернеш мені зброю Ферхада чи даси іншу, то поповниш свої ряди ще одним воїном, який ненавидить Гамід-бея так само, як ви з Бе-кіром.
— Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, — кинувся до Чорнобородого Бекір. — Арсен знає замок Аксу краще, ніж будь-хто з нас. Він довгий час був невільником Гамід-бея і допоможе нам під час нічного нападу.
— Але ж він гяур...
— То й що з того? Гамід — правовірний мусульманин, а гірше чужинців обдирає нас, знущається з наших дочок, відбирає нашу землю...
Чорнобородий обвів поглядом своїх товаришів. Усі чекали його відповіді.
— Інч алла! Хай буде воля аллаха! — промовив він урочисто. — Віддайте зброю цьому хороброму гяурові, який переміг скаженого пса Ферхада-ефенді! Ми сподіваємося, що цей північний вовк коли-небудь перегризе горло і мерзенному шакалові Гамід-беєві! А зараз — усім готуватися до походу. Виступаємо, як тільки тінь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!
Загін швидко просувався плутаними гірськими дорогами. Місяць поливав землю холодним сяйвом. Густо-синє, аж чорне небо низько висіло над головою, здається, простягни руку — і схопиш блискучу золоту зорю.
В темних ущелинах бовваніли стрункі кипариси, примарними тінями чорніли лапаті лаври. Від них віяло холодом і гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голодні гієни і тривожно кричали нічні птахи.
Арсен пильно вдивлявся в чужу ніч. Гори стояли насторожені, мовчазні. Від них відлунював тупіт кінських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не відставав ні на крок. Перед походом йому дали на озброєння лук, десяток стріл у шкіряному са-гайдаці, а також кривий турецький кинджал. І він почував себе справжнім воїном.
В Аксу прибули опівночі. Там їх зустрів [смет, якого Бекір залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамід не сподівався нападу. Тільки у вузькій амбразурі східної вежі мерехтів одинокий жовтий вогник.
Мустафа розділив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до загону Бекіра, на який покладалося найважливіше завдання — проникнути непомітно в замок і відчинити ворота.
Бекір віддав короткий наказ, і всі рушили за ним, залягли в рові, якраз навпроти східної вежі. Проти місяця зубчасті стіни замку скидались на гребенясту спину велетенського ящура.
Через годину, що здалась повстанцям вічністю, між зубцями стіни промайнула закутана в чорне покривало жіноча постать, по камінню ковзнула плетена драбина.
— Пора, — прошепотів Бекір і подерся нагору.
За ним піднявся Арсен. Згодом до них приєднались інші повстанці. Останнім виліз Ісмет. Витягши драбину, він обережно опустив її в двір. Там було темно, як у колодязі. Тільки у приміщенні для сторожі тьмяно блимала свічка.
— Я полізу перший, — сказав Арсен. — Я знаю, як відчинити браму.
Він обережно почав спускатися в двір: мов велетенський чорний птах, поволі погойдувався на хисткій драбині, опускаючись усе нижче й нижче.
Заглянувши з драбини у вікно вежі, побачив трьох охоронників, які при світлі воскової свічки грали в гроші. Всупереч наказові господаря, вони залишили свої пости у вежах і коротали ніч за більш приємною справою. На столі лежали купки мідних акче '. Сива кіптява свічки снувала попід стелею.