— Але я не хочу бути ватажком війська.
— Ми знаємо про тебе все. Тебе ще довгоголовий вибрав за ватажка. І ми переконались, що він не помилився. Ти був учнем художника Нехбеса. Ти йому розповідав про свої мандри і пригоди. Він усе списав. А ми маємо скрізь своїх людей. І наш слуга переписав всі твої спогади і передав нам. Ти можеш відмовитись. Тоді тебе чекає судилище Сфінкса та печатка шакала. Ми саме йдемо до Сфінкса — охоронця таємниці, а ось моя печатка шакала — Головного Потаємного Судді сторожі могил.
Я затремтів від жаху — з людьми Сфінкса не можна вести торги. Тільки підкорятись можна.
— Я битимуся, як іхневмон! — від страху я навіть себе в груди вдарив п'ястуком.
Старий перший раз лагідно посміхнувся.
— Говориш добре, лев могутній. Але найбільш хоробрий іхневмон — його вороги змії. Шкода, що ти не потрапив до мене хлопцем. Я б з тебе виховав справжнього жерця. Ти не дивуйся — ми, люди Сфінкса, можемо навчати і чужинців. Тепер покажи своє володіння зброєю.
Ми зупинились саме біля потаємного колодязя в одній непомітній ущелині. Стріляли з лука — я краще всіх. Кидали каміння, і знов я краще всіх. Кидали ножі, і знов я краще всіх. В бігу я відстав від негра. Списа кидав нарівні з найсильнішим негром. А в кулачній бійці я порозкидав їх усіх, мов снопи соломи. Тільки в боротьбі не подолав двох вояків Сфінкса. Ось де моя слабина. Я попросив їх вчити мене. І поки ми дістались до Сфінкса, я ручився сам, але і їх вимучив, повсякчас вправ ллючись у боротьбі. Виснажував себе, але я знав — тільки так мені пощастить від них утекти. А втекти я собі поклав будь-що. Я переконався в їх божевіллі — мене, безрідного чужинця, призначити головним ватажком найманців? Я потроху смоктав траву, хоч вони й стежили за мною, але ще тоді, в заростях, зняв з пояса отруєного воїна флакон з його зіллям. Те зілля підтримувало, але й водночас труїло мене. Я все розрахував — перш ніж зілля мене отруїть, я позбудусь опіки божевільних жерців та їхніх вірних шакалів.
І ось нарешті ми вийшли з ущелини на рівнину, і перед нами, мов із піску, виросла голова Сфінкса. Мені здалося, що вона похилилась. Я затремтів від страху. З усіх сил стискав щелепи, щоб не зойкнути, щоб не зацокотіли зуби. Мене врятували жерці: вони опустились навколішки і почали погребальну пісню-молитву.
Потім ми подерлись по вузеньких сходинках до плеча Сфінкса. Старший жрець натис на камінь долонями, і з'явилась велика дірка. Ми зайшли всередину. Отут мене знов затрусило від страху. Крізь маленькі віконця-щілини в порожнечу Сфінкса пробивалось золоте проміння і примарно освітлювало людські висохлі тіла, що висіли догори ногами на ременях під стелею.
Я не встиг отямитись, як троє воїнів Сфінкса заломили руки чорним воякам. Ті з зойком впали на людські кістки, якими була вкрита вся підлога. Старший жрець нахилився по черзі до кожного воїна і встромляв йому голку в шию за вухом. Нещасні почали харчати і стогнати.
А жерці вже розстелили покривало і на нього виклали із торб частини мумії. Заходились її з'єднувати за допомогою густої земляної смоли та чистих бинтів. Тим часом воїни скрутили ноги неграм і почали їх підтягати на ременях через дерев'яні болонки під самісіньку стелю.
Я тремтів від нетерпіння.
Час починати! Нахилився до старшого і витяг у нього з футляра на поясі голку. Бід цього одного руху залежало моє життя.
Він не почув. Бони аж харчали, аж обливались потом над своєю спотвореною мумією. Все заглушав хрускіт сухих кісток під ногами воїнів. Все заглушав стогін та хрипіння негрів.
Першого в шию я штрикнув борця, потім тих двох...
Не встиг Оврул вимовити останні слова, як маг вихопив з-під плаща стилет. Та він спізнився — Оврул вже проткнув його голкою в горло. Маг схибив — рука його зависла в повітрі і тремтіла, хоча пальці міцно стискали зброю. Потім почала рука поволі опадати. Та очі в мага жили — вони світились злістю і відчаєм.
Оврул сховав мідну голку в дерев'яний футляр, що метелявся у нього на шиї.
— Я чув весь час на собі погляд. Чужий, злісний погляд! Погляд шакала! Це були різні очі — повій у лупанарії, пахолків у храмі, матросів на барках, сторожі на базарах. Але тільки от тепер я можу в очі соглядатая глянути безборонно. Я дивлюсь! Пильно дивлюсь! — Оврул наблизив своє обличчя до мага. Зашепотів (маг все-все розуміє): — Я можу тебе твоєю ж рукою, твоїм же ножем заколоти. Чуєш? Але я цього не вчиню. Нехай тобі не примариться посмішка Сфінкса. Ти до кінця не взнаєш таємниці моєї свободи. Ти побачиш печатку шакала.
Оврул відхилився до курильниці з вугіллям і потримав над ним печатку.
Потім швидко притис на обидві руки і на чоло магові. Магове обличчя не скривилось. Тільки очі наповнились ще більшою люттю.
— Подивись на свої руки. Ти хотів їх умити моєю кров'ю?! На них тавро шакала. Конай, брудна тварюко, а я почекаю ще посмішки Сфінкса. Нехай він мені посміхнеться десь у бою, або в дорозі, чи в морі бурхливім...
Оврул прихопив мага за червону фарбовану бороду і підтяг до себе. Пожував губами, але сплюнув на каміння підлоги. Тихо підвівся і вийшов із храмових закамарків.
Тільки він вийшов, як відхилилось запинало і з'явилась молода гола блудниця. Вся лисніла, намащена мастилами, вся в золотих прикрасах. А лоно голене, і вуста вифарбовані червоним соком ягід. Хтивість і погибель в її гнучкому тілі, провислих грудях.
Вона підтягла мага до стіни і прихилила спиною. І поки тягла його до стіни, спритно обмацала весь одяг і тіло. Витягла з-під широкого плаща калитку зі сріблом і стилет з безвладних пальців. А потім з посмішкою червоних сороміцьких викривлених вуст зникла за висоновим синім запиналом.
1976