* Тюльпан Клааса (латин.).
— Тут у вас тюльпанів на тридцять — сорок тисяч франків, — сказав нотар, поглядаючи то на пані Клаас, то на клумбу, яка мінилася тисячею кольорів.
Хосефіна надто замилувалася квітами, схожими в промінні призахідного сонця на самоцвіти, щоб уловити зміст цього зауваження, просякнутого духом нотаріальної контори.
— Навіщо вам усе це,— провадив, звертаючись до Валтасара, П'єркен.— На вашому місці я б їх продав.
— Ет! Чи мені потрібні гроші? — відповів Клаас, махнувши рукою з недбалістю людини, для якої сорок тисяч франків — сута дрібничка.
На мить запала мовчанка, що уривалася лише збудженими вигуками дітей.
— Глянь-но, мамо, глянь, на оцей!
— Який гарний!
— А отой як називається?
— Яка безодня! В ній губиться розум людський! — вигукнув Валтасар, у розпачі заламуючи руки.— Одна й та сама сполука водню з киснем в одному й тому самому середовищі породжує — і з одного й того самого начала! — все це розмаїття барв, спричинене тільки неоднаковим співвідношенням елементів!
Дружина розуміла терміни, які вживав чоловік, але він говорив надто швидко, і збагнути зміст усієї фрази вона не змогла. Валтасар згадав, що Хосефіна вивчала його улюблену науку, і сказав, по-змовницькому глянувши на неї:
— Навіть якщо ти зрозуміла мої слова, ти не знаєш, який зміст я вкладаю в них!
І він, здавалося, знову поринув у свої роздуми.
— Мабуть, що так,— мовив П'єркен, узявши з Маргаритиних рук чашку кави.— Природу людську важко подолати,— пошепки додав він, звертаючись до пані Клаас.— Будь ласка, переговоріть із ним самі, тепер і диявол не витягне його з цієї задуми. До завтра він уже не отямиться.
Нотар попрощався з Клаасом, який удав, ніби нічого не чує, поцілував малого Жана, що його мати тримала на руках і, низько вклонившись, пішов. Коли за ним з грюкотом зачинилися надвірні двері, Валтасар обняв дружину за стан і, щоб розвіяти в ній тривогу з приводу його замисленості, сказав їй на вухо:
— Це я умисне, щоб спровадити його.
Пані Клаас обернула голову до чоловіка, не соромлячись показати йому сльози, які набігли їй на очі,— вони були такі щасливі! Потім поклала голову Валтасарові на плече і поставила Жана на підлогу.
— Ходімо до вітальні,— сказала вона, помовчавши.
Весь вечір Валтасар веселився, майже як божевільний. Він вигадував для дітей усілякі розваги і сам так захопився грою, що навіть не помітив, як дружина двічі або тричі виходила з вітальні. Десь о пів на десяту, коли малого Жана уже вклали до ліжка, Маргарита допомогла своїй сестрі Фелісії роздягтися на ніч і повернулася до вітальні, але побачила, що батько й мати розмовляють: мати сиділа в кріслі, а батько тримав її за руку. Боячись їх потурбувати, дівчина хотіла була мовчки піти, але пані Клаас побачила дочку і сказала:
— Ходи сюди, Маргарито, ходи, люба моя дитино!
Вона пригорнула її до себе і з глибокою ніжністю
додала:
— Візьми з собою книжку і лягай раніше.
— На добраніч, дорога донечко,— сказав Валтасар.
Маргарита поцілувала батька й пішла. Клаас та його дружина залишилися самі і протягом кількох хвилин дивилися на останні багряні відблиски вечірньої заграви, що згасали на вже темних, розмитих сутінню візерунках листя. Коли зовсім смеркло, Валтасар сказав дружині схвильованим голосом:
— Ходімо нагору.
Спальня фламандки завжди була неприступна для сторонніх — навіть тоді, коли в англійських звичаях ще не закріпилося ставлення до дружининої спальні як до місця священного. Хоча охоронниці домашнього затишку в цій країні анітрохи не хизувалися своєю доброчесністю, але засвоєна ще в дитинстві звичка і домашні забобони перетворювали їхню спальню на принадне святилище, де повітря було напоєне ніжними почуттями, де простота поєднувалася з усім найприємнішим, з усім найчистішим у людському житті. На місці пані Клаас з її високою душею і тілесними вадами будь-яка жінка захотіла б оточити себе найвишуканішими речами; але вона зробила це з особливо витонченим смаком, знаючи, який вплив справляє на почуття навколишня обстанова. Те, що для жінки вродливої було б розкішшю, для неї ставало необхідністю. Вона збагнула глибоке значення вислову: "Гарною жінкою можна себе зробити" — того афоризму, яким керувалася у всіх своїх діях перша дружина Наполеона10, часто скочуючись при цьому до фальші, тоді як пані Клаас у своїй поведінці завжди була природна і щира. Хоча Валтасар добре знав спальню своєї дружини, він уже до такої міри забув про побутову сторону життя, що, увійшовши туди, спізнав солодке тремтіння, ніби побачив усе те вперше. Сповнена пишного торжества радість жінки, яка сьогодні пережила справжній тріумф, мінилася розкішними барвами тюльпанів, що гордо тримали свої голівки над довгими шийками майстерно розставлених ваз із китайської порцеляни, сяяла в потоках світла, ефекти якого можна було порівняти хіба з найурочистішою музикою фанфар. Гармонійно мерехтіли у тьмяному сяйві свічок шовкові тканини червоно-сірого кольору, одноманітність яких пожвавлювалася відсвітами на золоті, яке скромно поблискувало на деяких речах, та розмаїтими відтінками квітів, схожих на дорогоцінне каміння. Уся ця краса була навіяна таємною думкою про нього, тільки про нього!.. Більш красномовно Хосефіна не могла б сказати Валтасарові, що він завжди — джерело всіх її радощів і страждань. Вигляд цієї кімнати сповнював душу відчуттям блаженства і безтурботного, спокійного щастя, проганяючи геть усі сумні думки. Від шпалерної тканини, купленої в Китаї, струменів тонкий запах, що проникав у всі пори тіла, проте не здавався надокучливим. А дбайливо запнуті штори та портьєри свідчили про бажання усамітнитися, про ревнивий намір утримати тут у полоні найтихші звуки голосу та погляди знову завойованого чоловіка. В прекрасному уборі своїх розпущених кіс, які рівненької спадали обабіч лоба, схожі на два чорні крила, закутана до самої шиї в пеньюар, пані Клаас пішла запнути портьєру-килим, яка не пропускала зовні жодного звуку. Біля самих дверей Хосефіна озирнулась і послала чоловікові, котрий сів біля каміна, веселу усмішку, якою вміє висловити свою палку надію розумна жінка, чия душевна краса відбивається й на обличчі, і воно теж видається прекрасним. Наймогутніші чари жінки — у постійному зверненні до великодушності чоловіка, в милому визнанні своєї слабкості, завдяки якій вона пробуджує в ньому гордість і найшляхетніші почуття. Признатися в своїй слабкості — хіба не означає пустити в хід усі чари своєї зваби? Коли кільця портьєри з глухим шарудінням ковзнули по дерев'яній рейці, Хосефіна обернулася до чоловіка і сперлася рукою на бильце крісла, ніби хотіла в цю хвилину приховати свої фізичні вади і видатися граційною. То був заклик про допомогу. Спочатку Валтасар замилувався її обличчям, оливкова смуглявість якого виразно проступала на сірому тлі, приваблюючи і тішачи погляд, а тоді встав, підійшов до дружини, взяв її на руки й переніс на канапу. Цього їй і хотілося.