— Значить, нам не можна любити свій край? — запитав містер Кейсі. — Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?
— Він зрадник свого краю! — відрізала Данті. — Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.
— Справді? Та ну! — сказав містер Кейсі.
Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.
— Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданчий адрес маркізові Корнваллісу? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? Хіба не вони засуджували рух феніїв з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Мак-Мануса?
Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.
— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!
Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:
— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.
Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:
— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.
— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!
Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.
— Чудово! — загорлав він хрипко. — Раз так, то не треба Ірландії Бога!
— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.
Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.
— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!
— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.
Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:
— Геть Бога, кажу я вам!
Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:
— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!
Двері за нею грюкнули.
Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.
— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!
Він плакав голосно і гірко.
Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.
Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:
— Їх зловили під Левиним пагорбом.
— Хто зловив?
— Містер Ґлісон з проректором. На колясі. І додав:
— Так мені один старшак сказав. Флемінг запитав:
— А чого вони повтікали, ти знаєш?
— Я знаю, — сказав Сесіл Громило. — Поцупили гроші з ректорської.
— Хто цупив?
— Брат Кікгема. А ділилися всі.
Але ж це — злодійство. Як можна було піти на таке?
— Багацько ти знаєш! — сказав Веллз. — Це я знаю, чого вони драпонули.
— Кажи, чого.
— Не велено, — сказав Веллз.
— Скажи, Веллзе! — загомоніли всі. — Нам можна. На нас і заглохне.
Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:
— Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?
— Ну?
— То вони його випили, а хто саме — виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.
Учень, який заговорив найпершим, сказав:
— Еге, і я таке чув від одного старшака.
Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, — тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю — темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, аби вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.
Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.
Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші — що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або "свічки". То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, — казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.
Атай, який досі мовчав, тихо озвався:
— Усе це неправда.
Всі притьмом повернулися до нього.
— Чому?
— Тобі щось відомо?
— Хто тобі сказав?
— Скажи нам, Атаю.
Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.
— У нього питайте, — сказав він. Учні подивились туди і сказали:
— Чому в нього?
— А що, і він теж?
— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:
— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.
Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив: