— Наклеп на Ірландію!
— Німецькі штучки!
— Блюзнірство!
— Ми ніколи не продавали нашої віри!
— Жодна ірландка не робила такого!
— Геть атеїстів-аматорів!
— Геть новоспечених буддистів!
З горішніх вікон раптом долинуло коротке сичання — то в читальні увімкнули електричні лампи. Він проминув колони вестибюлю, який тепер заливало м'яке світло, піднявся сходами і пройшов крізь турнікет, який клацнув йому вслід.
Кренлі сидів біля полиць зі словниками. На дерев'яній підставці перед ним лежала товста книга, розкрита на титульній сторінці. Він сидів, відкинувшись на опертя крісла й наблизивши вухо, наче сповідник, до студента медицини, який читав йому задачу з шахової сторінки якогось журналу. Стівен сів праворуч од нього, а священик з того боку стола сердито, з виляском закрив свій номер "Скрижалів" і встав.
Кренлі неуважно подивився йому вслід. Студент-медик вів далі, знизивши голос:
— Пішак на е-4.
— Краще б нам забратися звідси, Діксоне, — перестеріг Стівен. — Він пішов скаржитись.
Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:
— Піхота відступила у повному бойовому порядку.
— Зі зброєю і з худобою, — додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: "Хвороби великої рогатої худоби".
Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:
— Кренлі, мені треба поговорити з тобою.
Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:
— Пішак на оте бісове королівське е-4.
— Хай і так, якщо ти так хочеш, — мовив Діксон.
Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.
У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.
— Доброго вечора, капітане, — сказав Кренлі, спиняючись.
— Добривечір, панове, — відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.
— Дуже тепло нині, як на березень, — сказав Кренлі. — Нагорі навіть вікна повідчиняли.
Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:
— Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.
— Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, — сказав Діксон.
Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:
— У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?
— Що ви тепер читаєте? — поспитав Діксон. — "Ламмер-мурську наречену"?
— Люблю я доброго старого Скотта, — сказали вигинисті губи. — Як він пише — це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.
Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.
Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова — манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе — невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту — блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?
Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті — його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.
Він насупився, сердячись на свої думки і на висхлого манекена, який їх зродив. З пам'яті вигулькнув спогад про батькові кпини над тими паршивцями з Бантрі. Він відвернувся від них і знов почав думати свою думу. Чому б цій руці не бути рукою Кренлі? Може, Дейвінова простота і невинність глибше запали йому в серце?
Вони з Діксоном рушили далі, лишивши Кренлі церемонно прощатися з карликом.
Під колонадою серед невеличкого гурту студентів стояв Темпл. Хтось із них вигукнув:
— Ходи-но сюди, Діксоне, щось почуєш. Темпл тут таке витинає!
Темпл звернув на нього свої темні циганкуваті очі.
— Ти лицемір, О'Кіффе, — сказав він. — А Діксон — усміхач. Чорт, чим не художній вираз?
Він шельмувато засміявся, заглядаючи Стівенові в лице, і повторив:
— Чорт, мені це страшенно подобається — "усміхач". Огрядний студент, який стояв нижче на сходах, сказав:
— То як там було з тою полюбовницею, Темпле? Хочемо послухати.
— Він мав полюбовницю, їй-бо, — сказав Темпл. — До того ж він був жонатий. Туди всі ксьондзи ходили обідати. Чорт, їм певно всім там щось перепало.
— Як кажуть, трясися на шкапі, щоб поберегти рисака, — сказав Діксон.
— Скажи нам, Темпле, — мовив О'Кіфф, — скільки пінт пива ти вже в себе влив?
— Ти вклав у цю фразу всю свою інтелігентну душу, О'Кіффе, — сказав Темпл з відвертою зневагою.
Волочачи ноги, він обійшов товариство і звернувся до Стівена:
— Ти знаєш, що Форстери — королі Бельгії?
З дверей вестибюля вийшов Кренлі, зсунувши капелюх на потилицю і старанно колупаючись в зубах.
— А ось і наш розумаха, — сказав Темпл. — Ти знав це про Форстерів?
Він замовк, чекаючи відповіді. Кренлі саме виколупав грубою зубочисткою зернятко смокви з-поміж зубів і став уважно його розглядати.
— Рід Форстерів, — сказав Темпл, — походить від Бодуєна Першого, короля Фландрії. Його прозвали Форестером.
А Форестер і Форстер — одне і те ж. Нащадок Бодуена Першого, капітан Френсіс Форстер оселився в Ірландії й одружився з донькою останнього вождя клану Брассілів. А є ще Блейк-Форстери. Це вже інша гілка.
— Від Бодвена, короля Фландрії, — сказав Кренлі, знову неквапно колупаючись у своїх лискучих вишкірених зубах.
— Де ти викопав всю цю історію? — спитав О'Кіфф.