Заслона стукнула знову. З того боку сповідальні виринув покаяний. Відхилилася заслона з цього боку. Хтось інший пішов на місце щойно покаяного. Лагідний шепіт імлистими хмарками випливав зі сповідальні. Сповідалася жінка: лагідні шепітливі хмарки, м'яка шепітлива мла, шепітлива й зникома.
Він смиренно бив себе в груди, тайкома, під прикриттям дерев'яної стінки. Він поєднається з людьми і з Богом. Він любитиме ближнього. Він любитиме Бога, Який сотворив і возлюбив його. Він стоятиме навколішках, молитиметься разом з іншими і буде щасливий. Бог гляне зверху на нього і на них, і любитиме їх усіх.
Неважко бути добрим. Ярмо Господнє любе й легке. Краще було ніколи не грішити, завжди залишатися дитиною, адже Бог любить малих дітей і пускає їх до Себе. Бути грішним — як це тяжко й безрадісно! Але Бог милосердний до бідних грішників, які щиро розкаялись. О, це правда! Це правдива доброта.
Заслона стукнула неждано. Жінка вийшла. Тепер його черга. Він підвівся, охоплений жахом, і наосліп пішов до сповідальні.
Сталося, нарешті. Він уклякнув у тихій півтемряві й підвів очі на біле розп'яття, що висіло над головою. Бог бачить, що він кається. Він визнає всі гріхи. Сповідатиметься довго, дуже довго. Всі, хто є в каплиці, знатимуть по тому, наскільки він грішний. Нехай знають. Це ж правда. Але Бог обіцяв простити йому, якщо він покається. Він кається. Він склав руки і простягнув їх до білої постаті. Він молився стемнілим зором, моливсь усім своїм тремтячим тілом, хитаючи головою, мов у самозабутті, молився скорботними устами.
— Каюсь! Каюсь! Каюсь!
Заслона знову клацнула, і серце підстрибнуло йому в грудях. За решіткою завидніло обличчя старого священика, відвернене від нього, оперте на руку. Він перехрестивсь і попросив священика благословити його, бо він згрішив. Тоді, похиливши голову, він настрахано повторив Confiteor.[4] На словах "моя найбільша провина" він зупинився — йому перейняло подих.
— Як давно ти востаннє сповідався, сину мій?
— Давно, отче.
— Місяць тому, сину мій?
— Давніше, отче.
— Три місяці, сину мій?
— Давніше, отче.
— Півроку?
— Вісім місяців тому, отче. Сповідь почалася. Священик спитав:
— І що ти пригадуєш з того часу?
Він почав визнавати свої гріхи: пропущені меси, непроказані молитви, брехня.
— Ще щось, сину мій?
Гріхи гніву, заздрощів, обжерства, марнославства, непослуху.
— Ще щось, сину мій?
— Лінощі.
— Ще щось, сину мій?
Ради не було. Він прошепотів:
— Я ... вчинив гріх нечистоти, отче. Священик не повернув голови.
— З собою, сину мій?
— І... з іншими.
— З жінками, сину мій?
— Так, отче.
— Чи то були заміжні жінки, сину мій?
Цього він не знав. Гріхи цівкою пливли йому з уст, один за одним, цідилися ганебними краплями з душі, наче гній і сукровиця з чиряка — мерзенний струмінь пороку. Витекли останні гріхи, мляві, брудні. Більше не було що сказати. Він знесилено опустив голову.
Священик мовчав. Тоді спитав:
— Скільки тобі років, сину мій?
— Шістнадцять, отче.
Священик кілька разів провів рукою по обличчі. Тоді, спершись чолом об руку, прихилився до решітки і, усе ще з відверненим поглядом, поволі заговорив. Голос мав стомлений, старечий.
— Ти дуже юний, сину мій, — сказав він, — і я благаю тебе, відкинься цього гріха. Він жахливий. Він убиває тіло і губить душу. Він є причиною багатьох злочинів і нещасть. Відкинься його, сину мій, Бога ради. Він ганебний і негідний мужа. Ти не знаєш, куди ця нікчемна звичка тебе заведе, де вона повернеться проти тебе. Як довго ти чиниш це, бідолашний сину мій, так довго будеш ти осоружний Богові. Молися матері нашій Марії, проси в неї помочі. Вона допоможе, сину мій. Молися до Благословенної Владичиці нашої, коли цей гріх прийде тобі на думку. Я певен, що ти молитимешся, як же інакше? Ти каєшся у всьому, що нагрішив. Як же інакше? А тепер обіцяй Богові, що завдяки святій Його благодаті ніколи більш не зневажиш Його таким паскудним гріхом. Даєш Богові цю обітницю, правда?
— Так, отче.
Старечий, стомлений голос солодким дощем падав на його тремтяче, спечене серце. Як солодко і як сумно!
— Зроби це, бідолашний сину мій. Диявол збив тебе з путі. Зажени його назад у пекло, коли він намовлятиме тебе збезчестити своє тіло у цей спосіб — це ж бо нечистий дух, що ненавидить Нашого Господа. Обіцяй Богові, що відкинешся цього гріха, цього нікчемного, нікчемного гріха.
Засліплений сльозами та світлом Божого милосердя, він схилив голову, слухаючи врочисті слова розгрішення і побачив, як священикова рука підноситься над ним на знак прощення.
— Хай Бог тебе благословить, сину мій. Молися за мене. Він укляк у кутку темної нави, щоб виконати єпитимію, і
почав молитись: молитви линули до небес з його очищеного серця, немов пахощі з серцевини білої троянди.
На грязьких вулицях нуртували веселощі. Він прямував додому і відчував, як невидима благодать повиває його, як легшають руки і ноги. Попри все, він зумів. Він визнав свої гріхи, і Бог простив йому. Душа його знову чиста й свята, свята і щаслива.
Як гарно було б померти, коли б на те воля Божа! Як гарно жити, коли на те воля Божа, жити в благодаті і в мирі, життям чесноти і зичливості до інших.
Він сидів у кухні біля каміна, не сміючи й слова вимовити від щастя. Досі він не знав, яким прекрасним і мирним може бути життя. Зелений квадрат паперу, пришпилений навколо лампи, кидав униз лагідну тінь. На миснику стояв таріль з ковбасками і молочний пудинг, а на полиці — яйця. Все це буде на сніданок вранці після причастя в шкільній каплиці. Молочний пудинг, яєчня, ковбаски і чай. Яке просте і прекрасне життя! І це життя у нього попереду.
Наче крізь сон, він заснув. Наче крізь сон, він прокинувся і побачив, що вже ранок. Наче крізь сон, ішов тихим ранком до коледжу.
Хлопці вже стояли навколішках на своїх місцях. Він уклякнув і собі, в щасливому замішанні. Вівтар вкривали пахучі оберемки білих квітів; у вранішньому світлі бліде полум'я свічок поміж білих квітів було ясне і тихе, як його власна душа.
Він клячав перед вівтарем разом з товаришами, тримаючи разом з ними вівтарне покривало на живій опорі з рук. Долоні його тремтіли, і душа його тремтіла, чуючи, як священик обносить чашу зі святими дарами.