— Розбив? Що я чую? Як це? Тебе звуть...
— Дедалус, сер.
— Ану ходи сюди, Дедалусе. Ледачий хитрунець! Хитрунець, по обличчю видно. Де ти розбив окуляри?
Шпортаючись, Стівен вийшов на середину класу, осліпнувши зі страху і поспіху.
— Де ти розбив окуляри? — повторив інспектор.
— На біговій доріжці, сер.
— Хо-хо! На біговій доріжці! — заволав інспектор. — Знаю я ці штучки.
Стівен здивовано підвів погляд і на мить побачив немолоде біло-сіре обличчя отця Долана, лису біло-сіру голову з пушком на краях, сталеву оправу окулярів і безколірні очі за скельцями. Чому він сказав, що знає ці штучки?
— Ледачий неробцьо! — знову вигукнув інспектор. — Окуляри він розбив! Давні школярські штучки! Ану давай руку!
Стівен заплющив очі й виставив тремтячу руку долонею догори. Він відчув, як інспектор торкнув його пальці, простуючи долоню, і зразу по тому — змах рукава, коли лінійка злетіла вверх для удару. Гарячий, палючий, жалкий, щемлистий удар, — наче хряскіт розламаного дрючка, — і його тремтяча рука скоцюрбилась вмить, мов листок у вогні, а на очі від цього звуку і болю навернулись пекучі сльози. Ціле його тіло трусилося з переляку, і ціла рука, зверху донизу, і ціла скоцюрблена, збагровіла, опалена долоня його тряслася, мов лист у повітрі. Крик знісся йому на вуста, крик благання. Та хоч очі йому обпікали сльози, хоч руки і ноги тряслися від болю і ляку, він стримав і ці гарячі сльози, і крик, що пік йому горло.
— Другу руку! — гукнув інспектор.
Стівен забрав понівечену, тремтячу праву руку і виставив ліву. Знову змахнув рукав сутани, коли злітала лінійка, і знов гучний хряскіт та лютий, шалений, палючий, щемлистий біль, від якого пальці корчаться в багряно-тремткий згусток драглів. Кип'яток приснув йому з очей; палаючи соромом, мукою, боязню, він з жахом відшарпнув тремтячу руку і заскімлив від болю. Тіло трусилося в спазмах переляку, і посеред сорому й люті він чув, як пекучий зойк виривається з уст, як вискакують з очей пекучі сльози і мчать униз по охоплених пломенем щоках.
— На коліна! — заволав інспектор.
Стівен впав на коліна, тиснучи побиті долоні до боків. Думка про те, які вони збиті і спухлі від болю, вмить зродила у нім стільки щирого жалю, ніби то були не його, а чужі руки. Стоячи навколішках, тамуючи останні схлипи у горлі, чуючи, як щемлистий, палючий біль втискується йому в боки, він думав про руки, які тримав у повітрі догори долонями, і про впевнений дотик, яким інспектор простував йому тремтячі пальці, і про побитий, розбухлий, збагровілий згусток з долоні та пальців, що безпорадно дриґотів у повітрі.
— Всі до роботи! — гукнув вже з порога інспектор. — Отець Долан питатиме щодня, чи не потрібно хлости якомусь ледачому неробцьові. Щодня. Щодня.
Двері за ним зачинились.
Принишклий клас знов заходився переписувати твори. Отець Арнол встав і пройшовся між рядами: одних хлопців підбадьорював лагідним словом, іншим вказував на помилки. Голос його був дуже лагідний, тихий, м'який. А коли повернувся на своє місце, то сказав Флемінгові й Стівену:
— Можете обоє сісти на свої місця.
Флемінг зі Стівеном підвелися, пішли кожен до своєї парти і сіли. Стівен, червоний од сорому, рвучко відкрив книжку зболілою рукою і схилився на неї чолом, обличчям до сторінки.
Все це несправедливо й жорстоко, бо лікар казав йому не читати без окулярів, і того ж ранку він написав додому батькові, щоб прислав нові. Та й отець Арнол сказав, що не треба вчитися, поки нові не пришлють. І от його перед усім класом узивають хитруном та б'ють лінійкою, — його, котрий завжди одержує картки за перше чи друге місця і є лідером йоркістів! Чому інспектор вирішив, що це — "штучки"? Він відчув дотик інспекторових пальців, які випростовують йому долоню — спершу йому здалося, ніби той хоче її потиснути, бо пальці були впевнено-м'які, але в ту ж таки мить почувся змах сутани, і хряск. Це жорстоко й несправедливо — ще й поставити його після цього на коліна посеред класу. А отець Арнол сказав їм обом сідати на місце так, ніби між ними не було ніякої різниці. Він слухав, як тихо і лагідно отець Арнол вказує на помилки в творах. Мабуть, йому тепер прикро, і він хоче бути порядним. Несправедливо це, жорстоко. Інспектор — священик, та все одно це жорстоко й несправедливо. У його сіро-білім обличчі, в його безколірних очах за скельцями в сталевій оправі — жорстокість, бо він випростував йому долоню впевненими м'якими пальцями тільки для того, щоб ударити по ній зручніше і голосніше.
— Паскудство, ось як воно називається, — сказав Флемінг у коридорі, коли класи чередою проходили до трапезної, — карати чоловіка за те, чого він не зробив.
— Ти справді розбив окуляри ненароком? — спитав Нахаба Роуч.
Стівенове серце все ще повнилося Флемінговими словами, і він не відповів.
— Ясна річ! — сказав Флемінг. — Я б цього не стерпів. Я б пішов нагору і накапав ректорові.
— Ага, — ревно втрутився Сесіл Громило. — А ще, я бачив, він заносить лінійку вище плеча, а це не дозволяється.
— Дуже боліло? — спитав Нахаба Роуч.
— Дуже, — відповів Стівен.
— Я б не стерпів, — повторив Флемінг, — ні цьому, ні будь-якому іншому Голомозому. Паскудна, підла штучка, — ось як воно називається. Я б після обіду пішов просто до ректора і все розказав.
— Піди. Піди, — сказав Сесія Громило.
— Іди. Іди до ректора, накапай на нього, Дедалусе, — сказав Нахаба Роуч. — Він же завтра знов прийде тебе бити.
— Піди, піди. Скажи ректорові, — підтакнули всі.
Їхню розмову слухало кілька хлопців із другого граматичного, і один з них сказав:
— Сенат і римський народ проголошують, що Дедалуса скарали безневинно.
Його скарали безневинно, несправедливо й жорстоко, і, сидячи в трапезній, він знов і знов переживав те приниження, аж поки йому не спало на думку: а може й справді у нього в обличчі є щось, що робить його схожим на хитруна? Глянути б у дзеркальце. Та ні, нема в нім такого; і все те нечесно було, жорстоко, несправедливо.
Чорнуваті шматочки смаженої риби, які їм давали по середах великого посту, не лізли до горла, а в одній картоплині так і лишився слід від лопати. Він і справді зробить, як хлопці радять. Піде нагору і скаже ректорові, що його скарали без вини. Хтось в історії — якийсь великий чоловік, чий портрет є в історичних підручниках, — вже щось подібне робив. І ректор проголосить, що його скарано безневинно, адже сенат і римський народ завжди це проголошували, як когось карано без вини. То були великі люди, що згадуються поіменно у "Питаннях" Річмала Маґналла. Історія, вона вся про таких людей і їхні діяння, та й "Оповіді про Грецію й Рим" Пітера Парлея теж про це. І сам Пітер Парлей намальований на першій сторінці. Намальована дорога через пустище, з травою і кущиками на узбіччі, а Пітер Парлей у широкополому капелюсі, як у протестантського пастора, і з довгим посохом швидко простує тією дорогою до Греції й Риму.