— Безіле! — скрикнув Доріан. Руки його, тремтячи, вп'ялися в поруччя крісла, дико перелякані очі втупились у художника.
— Бачу, ви завважили. Не перебивайте, Доріане, заждіть, доки почуєте, що я скажу. Доріане, відтоді як я познайомився з вами, ваш образ має надзвичайний вплив на мене, ваша врода підкорила собі все моє єство: і мою душу, й мозок, і хист. Я побачив у вас наочне втілення того невидимого ідеалу, що все життя переслідує художника, немов чудовна мрія. Я обожнював вас. Я ревнував вас до кожного, з ким ви розмовляли. Я хотів мати для себе вас усього! Я був щасливий, тільки коли ви бували поряд мене. Але навіть коли ви були деінде, образ ваш незримо лишався в моєму мистецтві. Звичайно, я стерігся, щоб ви ні про що не дізналися, — ви б не зрозуміли цього. Я й сам ледве чи розумів. Я тільки відчував, що бачу лице в лице саму досконалість і що світ став чудовим у моїх очах, ба навіть занадто чудовим! Бо так безтямно захоплюватись небезпечно: втратити це почуття не менш страшно, як і підлягати його владі. Минав тиждень за тижнем, і ваш образ усе більш і більш поглинав мою душу. І ось нарешті я запалився новою ідеєю. Я вже був намалював вас Парісом у добірному панцирі, а потім як Адоніса — у мисливському вбранні і з яскравим списом у руках. У вінку з важких лотосових квіток ви сиділи на носі Адріанового судна, дивлячись на зелений каламутний Ніл. Ви схилялися над непорушним плесом озера серед грецьких гаїв, милуючись віддзеркаленням своєї дивної вроди в сріблі тихих вод. І все це було таким, яким мистецтво і має бути, — інтуїтивним, ідеальним, далеким від життя. І от одного дня — фатального дня, як мені часом здається, — я задумав намалювати вас живим, справжнім, а не в шатах минулих віків, намалювати вас у тому костюмі, який ви носите, і в сучасній обставі. Не знаю, чи був то наслідок реалістичної манери письма, а чи просто чару вашої індивідуальності, що постала переді мною, нічим тепер не заслонена, — не можу сказати. Але досить того, що коли я працював над портретом, мені ввижалося, ніби кожен дотик пензля, кожна цяточка фарби розкривають мій секрет. Я почав стерегтися, щоб люди не дізнались про моє обожнювання вас, Доріане. Я відчував, що забагато розкрився у вашому портреті, що забагато вклав самого себе в ту роботу. Ось тоді я й вирішив ніколи не виставляти цієї картини. Вас воно трохи прикро вразило, але ж де вам було знати, що я мав для цього дуже серйозні мотиви! Гаррі, якому я розповів про це, просто посміявся з мене. Та то мені байдуже. Коли портрет було закінчено і я наодинці приглянувся до нього, я упевнився, що таки маю рацію... Ну, а через кілька днів портрет уже забрали з робітні, і скоро я збувся магічного впливу його безпосередньої присутності, як мені здалося, що то все нахимерила моя уява, — немовби портрет промовляє про щось більше, ніж ваша прегарна врода і мій сякий-такий малярський хист. Навіть ось і тепер я не згодний з думкою, що художникові почуття й справді виказуються в творі. Мистецтво далеко абстрактніше, ніж ми гадаємо. Форма й колір говорять про форму й колір, ото й усе. Мені часто здається, що мистецтво незрівняно більше втаює митця, аніж розкриває... Тим-то, одержавши пропозицію з Парижа, я вирішив умістити цього портрета у центрі всієї експозиції. Я й у думці собі не покладав, що ви будете проти. Але тепер я бачу, що ви маєте рацію, портрета не слід виставляти. Не гнівайтесь, Доріане, на мої слова. Ви ж створені на те, щоб вас обожнювали, — так я й сказав колись Гаррі.
Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, на устах з'явилася усмішка. Загроза минула, на час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який оце тільки-но виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи зможе і його коли-небудь полонити образ друга. Лорд Генрі приваблює, — але так вабить нас усе небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний, надто цинічний, щоб його можна було по-справжньому полюбити... Чи йому, Доріанові, коли трапиться хтось, що збудив би в ньому таке побожне поклоніння? Чи судилося йому в житті і цього зазнати?
— Я дивом дивуюсь, що ви помітили це в портреті, — сказав Голворд. — Невже направду помітили?
— Так, дещо помітив,— відповів Доріан. — Дещо дуже чудне.
— Ну, а тепер ви не будете заперечувати, коли я гляну на портрет?
Доріан похитав головою.
— Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам і стати перед нього!
— То, може, іншим разом?
— Ні, ніколи.
— Що ж, мабуть, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, що серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдячую вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!
— Любий Безіле! Що ж ви такого розповіли? Лише те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.
— А я й не мав заміру казати компліменти. Це була сповідь. Тепер, коли я поділився нею, щось ніби пригасло в мені... Мабуть, ніколи не слід викладати словами свого обожнення.
— Коли це сповідь, Безіле, то вона розчарувала мене.
— А то чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили щось інше в портреті? Та ні, де ж би!
— Ні, там нема нічого іншого. Чому це ви питаєте? А про обожнення ви не повинні говорити — це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись друзями.
— У вас є ще Гаррі, — сумовито мовив художник.
— А, Гаррі! — дзвінко розсміявся Доріан, — Гаррі що не день каже неправдоподібні речі, а що не вечір чинить неймовірні речі. Саме життя на мій смак. Але в скрутну хвилину я не думаю, що пішов би до нього — радніше б до вас, Безіле.
— Ви, Доріане, мені ще позуватимете?
— Ні, це неможливо!
— Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене, як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі на життя. Та й одного рідко хто собі знаходить.
— Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно...
— А вам то, може, й приємніше... — з легким докором пробурмотів Безіл. — Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але нічого не подієш. Я вас цілком розумію.