Почулися чиїсь кроки на сходах. Унизу Жюлі, оточена жінками, гикала від плачу. Мегре вийшов на площадку сходів і повагом промовив:
— Щоб ніхто сюди не заходив!
— То він…
— Так! — кинув комісар.
І повернувся до залитої сонцем кімнати, де лікар готував шприц, щоб для годиться зробити укол у серце. На садовій стіні сидів білий-білий кіт.
Розділ II
СПАДЩИНА
Десь там, унизу, напевно на кухні, лунали верескливі крики Жюлі, яка просторікувала в колі своїх сусідок.
А крізь вікно, що лишалося навстіж розчиненим, Мегре побачив людей, які сунули з села, — хто йшов, хто біг, хлопчаки їхали на велосипедах, жінки несли дітей на руках; чоловіки були в сабо. То була невелика безладна процесія збуджених людей, яка підходила до мосту, переходила на цей бік і прямувала до капітанового будинку. Либонь, точнісінько так вони б поводились, якби приїхав на гастролі мандрівний цирк або сталася автомобільна катастрофа.
Невдовзі надворі здійнявся такий галас, що Мегре мусив зачинити вікно, крізь фіранки якого просівалося сонячне світло. У кімнаті, обклеєній рожевими шпалерами, одразу ж стало тихо й мирно. Меблі світлого дерева були старанно протерті. Ваза з квітами увінчувала камін.
Комісар побачив, що доктор роздивляється проти світла склянку й карафку, які взяв з нічного столика. Він навіть умочив палець у недопиту воду і торкнувся кінчика свого язика.
— Воно саме?
— Так. Капітан, очевидно, мав звичку пити вночі. Наскільки я можу судити, він захотів напитися близько третьої години ночі. Не розумію тільки, чому він не покликав на допомогу.
— З тієї простої причини, що був неспроможний говорити і взагалі зробити щось, аби привернути увагу, — пробурмотів Мегре.
Він викликав сільського поліцая й доручив йому повідомити про те, що сталося, мера і прокуратуру в Кані. Весь час з першого поверху долинали кроки. Надворі, в кінці дороги, що нікуди не веде, купками юрмилися тутешні мешканці. Дехто з них всівся на траві, щоб зручніше чекати новин.
Море вже підіймалося, поступово заливаючи піщану мілину, що простягнулась біля входу до порту. На обрії клубочився дим — то якийсь пароплав чекав, коли можна буде пройти шлюзом.
— Чи маєте ви якесь уявлення про… — почав був доктор.
Проте замовк, побачивши, що Мегре зайнятий. Поміж двох вікон стояв секретер червоного дерева. Комісар відімкнув його і з упертим виглядом, як завжди в подібних обставинах, уважно переглядав усе, що було в шухлядах. Мегре запалив свою масивну люльку й спроквола смоктав дим. Тим часом його великі пальці недбало перебирали речі, на які натрапляли.
Зокрема фотознімки. Там їх накопичилось десятки. Багато фото приятелів, які майже всі були в морській уніформі й до того ж однакового віку з Жорісом. Легко було збагнути, що останній зберіг зв'язки зі своїми однокашниками по Брестському училищу і вони писали йому з усіх кутків світу. Знімки формату поштової листівки, наївні, однаково банальні, незалежно від того, звідки надсилалися — з Сайгона чи з Сант-Яго.
"Привіт від Анрі". Або ще: "Нарешті! Третя нашивка! Бувай здоровий! Ежен".
Більшість цих листівок було адресовано: "Капітанові Жорісу, борт "Діани" Англо-Нормандської компанії в Кані".
— Чи давно ви знаєте капітана? — спитав Мегре в лікаря.
— Кілька місяців. Відтоді, як він став начальником порту. Раніше Жоріс плавав на одному з кораблів мера, яким командував протягом двадцяти восьми років.
— Корабель мера?
— Авжеж! Пана Ернеста Гранмезона. Він директор Англо-Нормандської компанії. Власне кажучи, єдиний власник одинадцяти пароплавів цієї компанії.
Ось іще одне фото: Жоріс власною особою, на цей раз у віці двадцяти п'яти років, уже й тоді кремезний, вилицюватий, усміхнений, але з дещо упертим виглядом. Бретонець хоч куди!
Нарешті в повстяному конверті комісар побачив дипломи — від посвідки училища до патенту капітана торговельного флоту, офіційні документи, виписку з метричної книги, військову книжку, паспорти тощо.
Один уже пожовклий конверт вислизнув на підлогу; Мегре підняв.
— Духівниця? — спитав лікар, який не мав чого робити, поки не приїдуть слідчі прокуратури.
У цьому домі, без сумніву, панувала довіра, оскільки конверт навіть не був заклеєний. Усередині лежав аркуш. На ньому зразковим фельдфебельським почерком написано: "Я, що нижче підписав, Ів-Антуан Жоріс, народжений у Пемполі, за фахом мореплавець, відказую моє майно, рухоме й нерухоме, Жюлі Леґран, котра служить у мене, як винагороду за багато років відданості.
Доручаю їй здійснити передачу таких речей:
Мій човен — капітанові Делькуру; китайський порцеляновий сервіз — його дружині; мою різьблену тростину слонової кістки…"
Майже нікого з тих, що входили до цього своєрідного товариства тут, у порту, з тих, кого Мегре бачив у туманному мороці останньої ночі, не забуто в духівниці. Не обійшов небіжчик і наглядача шлюзів, який має спадкувати "потрійну рибальську сітку, що висить під навісом".
Роздуми комісара перервав якийсь несподіваний звук. Це Жюлі, скориставшись з тимчасової неуважності жінок, які готували їй ґроґ "для підбадьорення", збігла по сходах. Рвонувши двері кімнати, вона з божевільним виглядом кинулась до ліжка, відсахнулась од нього, в останню мить вражена, зупинена смертю.
— Невже він уже?!.
Вона впала на підлогу, на килимок, вигукуючи щось невиразне, з чого можна було зрозуміти лише:
— … Не може бути… Мій бідний хазяїн… Мій… Мій…
Зберігаючи гідність, Мегре нахилився до неї, допоміг підвестися й, незважаючи на те, що жінка пручалася, відвів до суміжної кімнати, її кімнати. Там було не прибрано. На ліжку безладно розкидано одяг, у тазу — мильна вода.
— Хто налив воду у карафку, що на вічному столику?
— Я сама налила… Учора вранці… Тоді, як ставила квіти в капітанову кімнату.
— Ви були вдома самі?
Ще схлипуючи, Жюлі потроху приходила до тями і водночас починала дивуватися запитанням Мегре.
— То що ви думаєте? — несподівано скрикнула вона.
— А нічого. Заспокойтеся. Оце тільки-но я прочитав духівницю Жоріса.
— Отже?
— Ви успадковуєте все його майно. Ви тепер багата.
У відповідь на ці слова вона зразу розридалась.
— Капітана отруєно водою з цієї карафки.