— А Луї, — повільно промовив Мегре, — знав, мабуть, що, коли Жоріс помре, ви дістанете в спадщину триста тисяч франків!
Все відбулося так блискавично, що комісар ледь врятувався від раптового нападу. Не звертаючи уваги на пронизливий крик Жюлі, Луї-Здоровило стрімголов накинувся на Мегре й спробував схопити його за горло.
Комісарові пощастило перехопити руку хлопця та стиснути зап'ястя. Повільно, але впевнено він відвернув її, заломив за спину матросові, а тоді гарикнув:
— Прийми грабки!
Жюлі сперлася спиною об стіну, сховала обличчя в долонях і відчайдушно ридала, раз у раз розпачливо скрикуючи:
— Боже мій! Боже мій!
— Так ти не хочеш говорити, Луї? — загримів Мегре, відпускаючи колишнього каторжника.
— Мені нема чого сказати.
— А якщо я тебе заарештую?
— Тим гірше!
— Іди за мною.
Жюлі заволала:
— Пане комісаре, благаю вас! Луї, говори ж, говори, бога ради!
Комісар і моряк були вже біля скляних дверей кухні. Луї-Здоровило озирнувся назад, почервонілий, з палаючими очима, і обличчя його скривилося. Він простягнув руку до плеча сестри.
— Жюлі, слово честі…
— Облиш мене!
Він завагався, ступив крок до коридора й знову озирнувся.
— Слухай-но…
— Ні, ні! Іди геть!
Тоді він почвалав слідом за Мегре, спинився на мить на порозі, відчувши, мабуть, спокусу повернутися, але переборов себе. Двері зачинилися за ними. Не встигли вони відійти від будинку й на кілька кроків, як двері розчахнулися знову, на порозі з'явилася світла постать дівчини, яка гукала просто в бурю:
— Луї!
Надто пізно. Двоє чоловіків йшли крізь ніч далі й далі.
Лило як з відра, і за кілька секунд вони промокли до нитки. За суцільною запоною води не було видно навіть споруд навколо шлюзу. Та, як не дивно, хтось помітив двох чоловіків у пітьмі і гукнув звідкілясь згори:
— Це ти, Луї?
То гукав Ланнек з борту "Сен-Мішеля". Збагнувши, що матрос не сам, стиха проговорив скоромовкою по-бретонськи:
— Вріж цьому типові по пиці й тікаймо.
Мегре, який усе зрозумів, чекав, що буде далі. Він нізащо не розрізнив би в цій темряві, де був ніс, а де корма "Сен-Мішеля", і дуже погано бачив свого супутника, чия велетенська постать із плечима, що лисніли від дощу, нерішуче застигла попереду.
Розділ X
ТРОЄ ЗІ ШХУНИ
Один погляд на чорне провалля моря; другий, вже крадькома, — на Мегре. Луї-Здоровило знизав плечима і пробурмотів, звертаючись до комісара:
— Ви підете на шхуну?
Мегре завважив: Ланнек щось тримає в руках — то був кінець швартова. Простежив очима, куди тягнеться швартов: він був перекинутий через кнехт, мов через блок. Інакше кажучи, "Сен-Мішель" був на подвійному швартові й міг відчалити, не посилаючи людину на берег.
Комісар не сказав нічого. Він знав, що порт цієї пори безлюдний. Жюлі, мабуть, схлипує в себе на кухні, метрів за триста звідси, а кому й належить бути тут під час вахти, зараз ховаються від негоди в задусі "Флотської закусочної".
Мегре поставив ногу на планшир і скочив на палубу, а слідом за ним — Луї. Хоч моли й захищали рейд, хвиля здіймалася досить високо і, немов могутнім подихом, щоразу підносила "Сен-Мішель". У всепоглинаючій пітьмі ясніло кілька жовтих відблисків на якихось предметах, ледве вирізнявся з темряви силует шкіпера. Він здивовано дивився на Луї. Ланнек був у високих гумових чоботях, цупкому плащі й зюйдвестці.
Ніхто не хотів перший порушити мовчанку. Всі чогось очікували. Троє зі шхуни, безперечно, стежили за Мегре, таким чужим для них у цьому пальті з плюшевим коміром, у старомодному капелюсі, якого він притримував рукою.
— Ви не підете в море сьогодні! — сказав комісар.
Ніхто не заперечив. Проте Ланнек і Луї-Здоровило обмінялися блискавичними поглядами. Смисл був приблизно такий: "І все-таки вийдемо?" — "Краще не треба…"
Бурхання шторму ставало таким несамовитим, що важко було втриматись на палубі. І знову Мегре перший попрямував до вже знайомого йому люка.
— Побалакаємо… Покличте також другого матроса…
Він вважав за краще не залишати нікого у себе в тилу.
Всі четверо зійшли вниз крутим трапом. Моряки скинули плащі й чоботи. Підвісна лампа освітлювала стіл, склянки на ньому й розстелену поруч морську карту, посмуговану олівцем та вкриту масними плямами.
Ланнек підкинув два брикети в маленьку залізну пічку й завагався — чи пропонувати чарку незваному гостеві, на якого шкіпер дивився скоса. А старий Селестен притулився в куточку, злий, занепокоєний, міркуючи, чого це його примусили йти сюди, до кормової каюти.
Поведінка кожного з трьох промовисто свідчила: ніхто не хоче говорити, бо ніхто не знає, в якій стадії перебуває вся справа. Шкіпер очима запитував Луї-Здоровила, а той відповідав йому розпачливими поглядами.
Адже те, що він хотів би розповісти, вимагало довгих пояснень!
— Ви добре обміркували, що робите? — прокашлявшись, щоб прочистити горло, підвищив голос Ланнек.
Мегре сів на лавку, обіпершись обома ліктями на стіл. Він машинально крутив у пальцях порожню склянку, забруднену масними руками так, що вона вже була непрозора.
Луї-Здоровило стояв, і йому доводилося нахиляти голову, щоб не впертися нею у стелю. Ланнек для годиться перебирав якісь речі в шафі.
— Обміркував? Що? — перепитав Мегре.
— Не знаю, які права ви маєте. Але знаю, що я залежу тільки від морських властей, і ні від кого більше. Тільки морські власті можуть заборонити судну зайти в порт або вийти в море…
— Отже?
— Ви примушуєте мене залишитися в Уїстреамі… А я маю взяти вантаж у Ля-Рошелі і, якщо запізнюся, відшкодувати збитки за встановленим тарифом за кожен день запізнення…
Розмова не клеїлась, бо набула надто серйозного, півофіційного тону. Мегре добре знав такі просторікування! Хіба мер не погрожував йому майже тим самим? А потім Жан Мартіно, який, щоправда, посилався не на морські власті, а на свого консула?
Відповів не одразу. Глибоко вдихнув повітря й обвів усіх трьох метким поглядом, а в очах у нього спалахнув веселий вогник.
— Не задурюй мені голову! — нарешті сказав він по-бретонськи. — Краще налий по чарці.
Він міг дати маху. Старий матрос перший здивовано повернувся до Мегре.
Луї-Здоровило повеселішав. Ланнек спитав, іще не зовсім відтанувши: