— Авжеж, я все зрозумів.— озвався Попо.
— І я теж,— мовив Марсель.
— А завтра, Попо, ти й сам почнеш робити блюдо,— усміхнувся дядечко Жак.
— Завтра?
— Так, завтра. Ти кмітливий хлопчик, і я думаю, що можна вже й тобі спробувати.
ТТопо так зрадів, що й слова не міг вимовити. Завтра він робитиме блюдо, справжнє блюдо з чудовим візерунком!
0, у візерунку, якого він вирізьбить, не буде й краплі смутку — тільки радість і щастя!
ПЕРШЕ БЛЮДО ПОПО
Засунувши руки в кишені нових штанців, Попо гордо, мов дорослий, простував до майстерні. Він і справді почував себе цілком дорослою людиною. Ранкове повітря було чисте й прозоре. Люди повисипали на вулиці. Одні йшли по воду до фонтанів, інші поспішали на роботу. Попо дуже пишався, що й він належить до цих останніх. Адже він теж ішов на роботу. Па роботу, яку встиг уже полюбити.
Раптом він побачив на тротуарі гурт чоловіків, які сиділи за невеличкими столиками, що їх виставив па вулицю власник кафе. Чоловіки грали в якусь дивовижну картярську гру: той, хто програвав, мусив чіпляти собі на носа прищіпки для білизни. А коли відігравався, вішав прищіпки на носи суперникам. Попо здивувався, що такі поважні люди сидять серед вулиці з прищіпками на носі
1, як видно, серйозно захоплені цією грою. Але він не мав часу довго на них дивитися. Він поспішав на роботу.
Старий Дюран був уже в майстерні. Розчинивши двері навстіж, він прибирав біля верстата.
— Раненько ти сьогодні, Попо,— привітав він хлопчика.
— Еге ж,— відказав Попо.— Оце прийшов трохи раніше, щоб попрацювати над своїм блюдом — тим, що загадав мені зробити дядечко Жак. Хочу сьогодні закінчити.
— Я певен, що ти впораєшся,— сказав старий Дюран.— Думаю, що це буде чудове блюдо, хоч воно й перше в твоєму житті.
— Сподіваюся,— мовив Попо.
Він намагався не виказувати, як палко бажає, щоб його блюдо справді вдалося на славу.
Старий Дюран запалив люльку, взяв у руки долото й молоток і схилився над верстатом. А Попо заходився терти своє блюдо наждачним папером. Трохи згодом прийшли і дядечко Жак з Марселем. Попо підвів голову і чемно привітався, але роботи не припинив. На той час він уже вирізував на блюді малюнок: рибальський човен під вітрилом, а кругом — гострі гребені, що мали означати океанські хвилі.
Минали години. Попо завзято працював. Незабаром настав час снідати. Попо відірвався од роботи лише на кілька хвилин, а тоді знову поспішив до верстата. Він квапився, щоб до вечора закінчити блюдо, і не бажав гаяти ані хвилини.
Після сніданку, коли всі знову взялися до роботи, дядечко Жак, щоб розваяштн хлопчиків, розказав їм кілька історій. Попо ні на мить не припиняв роботи, але краем вуха прислухався до розповіді. Щоправда, він чув не все, і картини, що їх змальовував дядечко Жак, збереглися в його пам'яті, мов уривки цікавого сну. А дядечко був мастак розповідати різні історії.
Як виявилося, дідусь дядечка Жака й татуся Жана жив дуле довго, щось більше ста п'ятдесяти років. Перед смертю він переказав онукам дещо з того, що збереглось у нього в пам'яті. І, зокрема, розповів їм, звідки взялася ота величезна кам'яна фортеця, яка й дотепер височіла на горі над містом і яку всі називали фортецею короля Христофора. Коли дідусь Еміль був хлопчиком, він сам бачив, як її будували.
В ті далекі часи люди вершили багато подвигів. Дідусь Еміль бачив, як чорні трударі через усе місто тягли до підніжжя гори величезні бронзові гармати. І як потім снла-силениа напівголих людей, надсадлсуючись і обливаючись потом, піднімала їх на височенну круту гору. Дідусь Еміль розповідав про людей, які позалишали рідні домівки, щоб будувати фортецю, і по десять-дваиадцять років не бачили своїх сімей. А одного разу він побачив і великого чорного короля, який наказав звести цю велетенську споруду. Так, він бачив самого короля Христофо-
4*
51
ра, коли той проїжджав містом на білому коні, з усіх боків оточений охоронцями в сяючій військовій формі.
"Як цікаво!" — подумав Попо. То була й справді чудова історія. Ллє вона чомусь засмутила хлопчика. Крізь відчинені двері майстерні було видно напівзруйновані стіни фортеці, і він з жалем подумав про людей, що споруджували її такою тяжкою працею. Попо ніяк не міг забути про тих бідолах, що тягали на гору ваиселезиі гармати, і про тих. хто по десять-дванадцять років не бачив рідного дому.
Але, слухаючи далі розповідь дядечка Жака, вій почав дещо розуміти. Виявляється, колись гаїтяни були рабами французів, а потім повстали й визволились. Отоді вони й збудували цю фортецю для захисту від французів, щоб ті не змогли повернутись і знову зробити їх рабами. Ось чому так тяяско працювали люди і так надовго розлучалися із своїми домівками.
Думки Попо знову повернулися до блюда. Не молена гаяти часу. Треба поспішати, коли він хоче скінчити все до вечора. Йому пригадалися слова старого Дюрана про те, що візерунок немов убирає в себе почуття людини, яка його різьбить. Т він з острахом подумав, чи не відіб'ється і в його малюнку той смуток, який викликала в ньому розповідь дядечка Жака про людей минулого. Мабуть, ні — адже він твердо поклав собі, що його перше блюдо має бути веселе й радісне. Нехай усі побачать, який вігі щасливий, що може власними руками зробити таку гарну річ!
Незабаром у майстерні почало сутеніти. Попо востаннє торкнувся різцем блюда і з радісним криком підняв його над головою.
— Готове, дядечку Жак! Готове, Марселю! Готове, старий Дюране! Ви тільки гляньте! Все готове!
— Ото! Гарне блюдо,— сказав дядечко Жак, який бачив, скільки зусиль доклав Попо до цієї роботи.
— Еге ж,— підтакнув Марсель, розглядаючи вітрильник посередині блюда.— Таки гарне.
— Дуже гарне,— цілком серйозно підтвердив і старий Дюран.
— Я такни радий! — пробурмотів Попо. Йому раптом схотілося заплакати, але він був для цього надто дорослий. Та й з чого б йому, питається, плакати?
— А оскільки це перше твоє блюдо,— сказав дядечко ,Жак,— то можеш однести його додому й віддати матусі Ашіі. 1 скажм, нехай вона його добре береже. Нехай завжди пам'ятає, що це перша річ, яку ти зробив у мене Е майстерні. Коли підростеш, ти зробиш багато гарних