— Оце здорово,— мовив татусь Жан.
— Гм,— докинула матуся Анна.— Оце влсе запустили по-справжньому.
— А як він тягне! — вигукнув Попо.
— Ой, а як співає! — зойкнула Фіфіна.
— Все це дуже добре...— сказав татусь Жан.
— Дуже добре...— повторила матуся Анна.
— Але я оце думав...— татусь Жан потер підборіддя.
— Ми тут думали...— мовила й собі матуся Анна.
— Отож я подумав, що, може, досить вам поки що бавитися змієм. Може, не завадило б трошки й попрацювати.
— Гм,— підтвердила й матуся Анна.— Не завадило б трошки й попрацювати.
З хвилину всі мовчали. Попо сів на землю, освітлену місячним промінням, і поклав змія на коліна. Фіфіна примостилася поруч, тримаючи моток з ниткою. Внизу, на березі моря, хлюпали, розбиваючись об каміння, хвилі.
— Що треба робити? — покірливо спитала Фіфіна.— Ми любимо працювати й допомагати.
Попо не сказав нічого.
— Оце розумна дівчинка! — мовив татусь Жан.— Ну, а ти що скажеш, Попо?
— Авжеж,— квапливо озвався Попо.— Я теле люблю допомагати.
— От і чудово. Значить, завтра ми кладемо змія на полицю.
Попо змахнув з вій сльозинку.
— Гаразд, татусю Жане,— зітхнув він.
— Фіфіна допомагатиме матусі Анні по господарству. Ну, а Попо в нас росте швидко. По-моєму, час йому вже братися до справлшьої роботи.
Попо відчув, як сполохано закалатало в нього серце. Йо-ку й на думку не спадало, що доведеться отак зненацька іти працювати. Адже він гадав, що татусь Жан і матуся Анна говорять про якусь роботу коло дому.
— Ти візьмеш мене з собою в море? — вигукнув він.
— Ні, синку, поки що ні. Я відведу тебе до столярні дядечка Жака. Ти працюватимеш там і навчатимешся ремесла. Так воно буде краще, ніж ловити рибу. Цебто, ти знатимеш обидва діла. Рибалити навчишся згодом, коли схочеш. Цього я й сам тебе можу навчити.
Татусь Жан говорив, а матуся Анна тим часом згідливо кивала головою і мугикала: "Гм-гм... гм-гм...гм-гм..." Здавалося, ніби вона тихенько наспівує.
— Завтра тобі доведеться встати раненько,— сказав татусь Жан.— Я відведу тебе до столярні, перед тим як вирушати в море. Отож іди краще спати.
— Гаразд,— мовив Попо.
Вони з Фіфіною пішли до хатини. Слідом за ними зайшла матуся Анна й засвітила каганець, що сповнив кімнату тьмяним жовтавим світлом. Не минуло й хвилини, як обос вже лежали на своєму матрацику в кутку.
Наступного ранку Попо і татусь Жан вийшли з дому й попростували Приморською вулицею. Вони протюпали пішки майлсе цілу милю, аж поки спішились біля невеличкої столярної майстерні, звідки приємно пахло свіжими дошками. Всередині було кілька верстатів, великі пилки та багато різного столярного інструменту. Попід задньою стінкою лежала куиа запашної необробленої деревини.
Роботу в майстерні ще не починали, і там нікого не було, крім якогось благенького, зодягнутого в лахміття дідка. То був не дядечко Жак, а його помічник, старий Дюран. Висохлий, зігнутий віком і ревматизмом, він рухався так повільно, паче кульгав на обидві ноги.
Коли Попо і татусь Жан підійшли до дверей, старий Дюран, ясуючи беззубими яснами мундштук глиняної люльки, порався в майстерні, готуючись до роботи. Почувши, що хтось прийшов, дідок обернувся. Поводився він дуже привітно, і, коли всміхався, все його обличчя немовби розповзалось на шматки й починало скидатися на пиріг, по якому вдарили кулаком.
— Л брата ще нема? — спитав татусь Жан.
— Був тут,— відповів старий Дюран.— Оце пішов на хзшшпу додому випити чашечку кави.
— Я поспішаю,— сказав татусь Жан.— Мабуть, доведеться піти його покликати.
— Не турбуйтесь,— зупинив його старий Дюран.— Почекайте тут, я зараз же його приведу.
Bin вийшов з майстерні і пошкандибав вулицею. Сонце ще не зійшло, але над обрієм уже мріло перлисто-ролееве
сяйво. З вікон та невеличких коминів над деякими хатинами здіймався димок. У повітрі плинули п'янкі пахощі гарячої кави.
Незабаром старий Дюран, накульгуючи, повернувся до майстерні. За ним ішов високий кремезний чоловік, дуже* схожий з обличчя на татуся Жана. То був дядечко Жак. Позад нього дріботів маленький хлопчик — двоюрідний братик Попо Марсель.
Брати привіталися. Дядечко Жак був старший від татуся Жана, і вони більше скидалися на батька з сином, ніж на двох братів. Марсель і Попо стояли трохи осторонь, і кожен тримався ближче до свого батька. Хоч вони були двоюрідні братики й не раз чули один про одного, але побачилися вперше і тому ніяковіли.
— Я привів Попо, щоб приставити його до діла,— пояснив татусь Жан.— Досить уже хлопчині бити байдики, час йому опанувати ремесло.
— Дуже добре,— сказав дядечко Жак.— Мій Марсель теж оце недавно почав працювати. Нехай вчаться разом.. У мене було ще двоє учнів, але одного я відпустив на тому тижні, щоб звільнити місце для Марселя, а сьогодні, відпущу і другого. Треба ж подбати про родичів. Турбуватися один про одного — наш обов'язок.
— Спасибі, брате. Залишаю Попо на тебе. Приглядай тут за ним, щоб працював як слід і вчився ремесла. Поки не вивчиться всього, щоб заробляти гроші столярством" він — твій.
— Дуже добре! — сказав дядечко Жак і поклав руку на плече Попо.
— А тепер я мушу поспішати. Час уже піднімати вітрила й виходити в море.
— Не турбуйся, Жане. Попо буде тут як удома. Татусь Жан швидко рушив вулицею, і дядечко Жак помахав йому вслід.
З за обрію визирнуло сонце.
СТАРИЙ ДЮРАН
Попо стояв біля верстата і шліфував дошку, що мала стати частиною невеликого столика. Дядечко Жак показав йому, як обгорнути наждачним папером дерев'яну колодку і орудувати нею, мов фуганком. Інструмент працював чудово. Він легко ковзав по шерехуватій дошці і залишав після себе за коленим разом гладшу поверхню. Попо був щасливий: адже він допомагав робити стіл. Подумати тільки — маленький Попо допомагає робити справжній стіл, що стоятиме у вітальні якогось міського багатія! І робота, яку він виконує, потрібна й важлива. Та й справді, що б то був за стіл без гладенької, блискучої верхньої дошки І
Він працював, заглибившись у ці свої думки, і майже не звертав уваги на хлопчика, який порався біля верстата просто в нього перед очима. Та за хвилину, коли Попо зупинився, щоб поміняти на колодці папір, він побачив, що той і собі припинив роботу. Марсель дивився на Попо з приязною усмішкою.