Пройшов далі від картярів, сів біля вікна, щосили тримався, щоб не заплющити очі, і незчувся, як заснув. Сон тривав, може, тисячну частку секунди, Чуйко відчаєно рвався з нього і, здавалося, вирвався, та коли розплющив очі й побачив жовті дерев'яні лави, спокійних молодих картярів, тьмаве світло і темні вікна, за якими мчала кудись морозяна ніч, то мало не застогнав уголос. Скочив на рівні, зірвав з голови кашкета, розстебнув шинелю. Був мокрий як хлющ, усе в ньому двигтіло і мовби скімлило від розпачливого безсилля. Десята чи й тисячна частка секунди, а сон був довгий і жорстокий.
Ніби знову він в Афганістані. Майор Костюнін привіз його до вертольотників на коньяк. Чудесний трунок і пречудова релігія — іслам. Пророк Мухаммед заборонив вино й горілку, заборонив лихварство і все, що шкодить людині. Але він не забороняв того, чого не знав, чого тоді ще не було. Не було коньяку, отже, його тепер можна пити, не було ракет "Стінгер" і радянських "Мігів", отже, тепер можна стріляти і літати, не було Політбюро в Кремлі і Бабрака Кармаля й Наджібули в Кабулі, отже… Ах, яка ж таки пречудова мусульманська віра!..
Вони сиділи над гірським потоком і попивали смачний, ароматний коньячок. Без закусі. Закусь псує всі напої, а коньяк — то й занадто. Вода в потічку, перестрибуючи через кругле відшліфоване каміння, текла нізвідки в нікуди. Текла й дзюркотіла. Найчистіша в світі афганська вода між найміцнішим у світі афганським камінням.
— Знаєте, хто ми такі? — спитав майор Костюнін.
— Хто ж? — мляво поцікавився вертолітний полкаша. Герой, відчайдух, фантастична особистість.
— Керосинщики!
— Та ну?
— Кажу ж: керосинщики!
— Вертольоти на бензинчикові, — нагадав полкаша.
— Чи не один чорт! — маленький Костюнін намагався осідлати великий круглий камінь, але був уже такий п'яний, що ніяк не міг втриматися і сповзав униз. — Ти, полковнику, тут уже он скільки, а ми з Чуйком тільки прилетіли і, може, завтра полетимо додому, та однаково ж… Де тільки з'явимося з своїми засраними апаратами, так і ллється керосин в річки, в потоки, в арики, в колодязі, мало не в роти цим бідним людям, так наче вони оті циркачі, що ковтають вогонь. Ну, воювати, може, й треба, начальство газети читає, воно знає, що там і як. Але паскудити землю оцим керосином? Ну, звиняйте, громадяни начальники, командуючі й головнокомандуючі!
— А ти своєму генералові пробував це казати? — поцікавився полкаша.
— Знайшов кому казати! Він мені знаєш що? Починає скиглити: який я генерал? Он Громов генерал! Он Варенников генерал! Ото генерали, так генерали!
І тут Чуйко побачив свого генерала Сосина, який виник на тім боці і мірився перейти потічок.
— Тихо! — скомандував Чуйко. — У вас там з генералами ні чорта не получається, так я вам суну в зуби свого генерала!
— Ну старлей, ну Чуйко! — засміявся Костюнін. — І оце він завжди таке відчубучує! За це й люблю! Ну який генерал? Де ти його взяв?
— Коньяк плюс гірське повітря, — пояснив полкаша. — Тут не те що генерал, а сам генералісимус Сталін примандюриться!
— Та ви що? — закричав Чуйко. — Не вірите? Не бачите генерала Сосина? Ви всі ще в гузні були, а генерал Сосин уже був генералом у самого товариша Сталіна!
— Не я був у товариша Сталіна! — подав голос однорукий з того берега. — Не я, а мій батько, академік, і генерал, і лауреат, і Герой, але я пішов ще далі і вище, ось тепер познаходив і вас усіх, переберуся через цю воду, перестрибну, перескочу…
Він гримів голосом, мов усі мусульманські дияволи, мов див із "Слова о полку Ігоревім", мов голос Москви, і Чуйко ніяк не міг збагнути, чому ж його товариші не чують того гриміння і тільки регочуть, коли він пробує показати їм на генерала Сосина.
А той безрукий і безокий, щоб доскочити до цих дивно байдужих і незалежних офіцерів, чомусь вирішив змаліти на ніщо, мало не на бактерію, мікроба, поринув у гірський потік, поринув і проринув, мокрий, холодний, жалюгідний, змерзлий, як собака, ліліпутом і гномом виникнув біля Чуйка, стрибнув йому до вуха, прохрипів заморожено:
— Орлята учатся летать!.. Держись за мене, старлей, і буде те, що нада! Доктор Аля? Плюнь ти на неї! Вона в мене знаєш де?
— Спокійно! — звелів йому Чуйко. — Не пхайся межи очі. Тут зібралися порядні люди, а хто ти такий? Та ще весь мокрий як хлющ! Ось у мене вірьовочка з синьої вовни, треба тебе повісити на просушку…
Генерал не встиг відповісти, бо Чуйко прокинувся, не спавши. Електричка прогриміла на залізнім мосту через Ірпінь і підходила до станції, яка звалася іменем річки "Ірпінь".
Може, тут його порятунок?
Чуйко кинувся до виходу, молоді картярі галасували вслід:
— Капітане, жми на педаль!
— Дави дрозда!
— Вперед і вище!
— До маршала Шапошникова і далі!
Далі, далі, далі… Ах, яке ж прекрасне українське слово, десь там у багатій Європі була співачка, звана майже нашим загадковим словом — далі — Даліда, був ще й всесвітньо-відомий художник ніби з цим українським іменем, а може, й з наднаціональним і європейським, звався Далі, а ім'я мав Сальвадор, що означає: салют націй, триста тридцять дві гармати палять на честь таланту, на честь генія, на радість життя і краси, і хто там бахкає, хто закладає заряди, кому впокорюється тиша, і хто володарює там, де все німотствує, здригається й конає…
Далі, далі, далі…
Він став на пероні, звів погляд до холодного неба. Електричка, постогнуючи над радіоактивними лісами й болотами, покотила далі, дотримуючись затвердженого графіка руху. А який його графік?
Чуйко не пішов до підземного переходу, а добрався до кінця перону, стрибнув униз, перебрався через рейки, вибрався на коротку, пряму вуличку між меблевою фабрикою і письменницьким будинком творчості. Далі буде широкий луг, річка, ліс і два доти на піщаних горбах над Ірпенем, в одному з них він цілував Галку… Яке це все дивне: війна, смерть, бетонні страховиська і гарячі жіночі поцілунки…
Тоді була гарна волога осінь, щоки в Галки пахли холодним березовим листям, ніч летіла над ними, мов проміння далеких зірок, і вони не могли ні наздогнати, ні стримати її, а ця холодна новорічна ніч лиш починалася, десь сушився на синій поворозочці генерал Сосин, ще десь творилися неправедні діла, і Чуйко теж міг творити праведне і неправедне, він жахався і страждав од цієї своєї здатності, тому намірився вбити ніч, мандруючи понад річкою, в лісі й на узліссях, аби тільки не заснути, не склепити повік…