Не спокушає уже ані свіжим повітрям, ані співом птахів. По-діловому обіцяє переламати кожну кістку, потовкти кожен суглоб, якщо не підпишеться.
Костюк не має сумніву, що так воно й буде. І, зламаний, байдужий до всього, бере ручку...
Коли він дізнався про Зою?..
Олександр Михайлович знову тягнеться до нічника: надто важкий для нього спогад. Всі оці роки оминав його, гнав геть од себе, боявся діткнутись, як до свіжої рани. І знову наказує: не смій! І прибирає руку...
Бачить себе, постарілого, передчасно посивілого, в затишній світлиці, перед літньою жінкою — Зоїною матір'ю. Він нещодавно повернувся з заслання і оце ось насилу її розшукав. Та краще був би й не шукав!
Ніколи не думав, що слова можуть бути такими важкими. Падали на нього, як плити, грозили поховать під собою. Теща розповідала спокійно, якось аж байдуже — криком кричати хотілося од того спокою!
Коли його засудили, отой капітан, що робив у них обшук, пораїв Зої лягти в лікарню. Витравити плід ворога народу.
І вона лягла, бо вже й так добрі люди почали одвертатись. Тож треба було слухатись, якщо хочеш жити далі... Лягла й не встала: п’ятий же місяць пішов... Так їх обох і поховали...
"Скільки ж у тебе дітей, Химочко? Двоє, троє, четверо?.. І що б ти зі мною зробив, аби я убив твою дочку чи сина? Разом з дружиною..."
VI
Химочка цмулив пиво зосереджено й похмуро. Так, немов стерігся, щоб ніхто не заглянув йому до кухля. Вже одним своїм видом давав зрозуміти, що такому сміливцеві не поздоровиться.
І хоч у чайній було людно, ніхто чомусь не сідав коло нього.
Олександр Михайлович, побачивши вільний стілець, сів за два столи навпроти.
Був украй знервований. Горіло в грудях, сохло в горлі. Коли зійшов з електрички, відчув: не вип’є шклянки води — не дійде додому.
Пив холодну газовану воду обережними ковточками, не спускаючи гарячого погляду з Химочки. Дивився на його набрякле обличчя, на великі руки з чіпкими, дужими пальцями, що, наче клешні, оддирали од вобли янтарні шматки, непоспіхом несли до рота,— і ненависть пекла йому серце.
Вона була гостра, як ніж, ота його ненависть. І ранила поки що його, а не Химочку. Бо куди б не піткнувся — натикався на неї.
Химочка допив пиво, поставив кухоль. Хвилину посидів, мабуть роздумуючи, чи не випити ще, витер долонею рота. Загорнув у папір недоїдену воблу, засунув до кишені. Звівся, став протискатись поміж столами, ні на кого не дивлячись, ні з ким не вітаючись, хоч не могло бути, що він не стрічався з цими людьми. Коли проходив мимо Олександра Михайловича, у того аж затіпалися руки: ухопити ціпок, шморгнути його по виду. Здавив шклянку так, що аж звело пальці.
"Спокійно!.. Як сказав прокурор: удариш — будуть судити!"
Його оддадуть до суду, якщо насмілиться звести руку на Химочку.
Примусив себе допити воду, яка враз стала несмачною, аж відворотною. Почекав, поки Химочка одійде подалі, залишив чайну.
Надворі знову стояв мороз. Ще вчора затиснутий поміж хмарами простір розсунувся, роздався вшир і увись. Високо в небі гув реактивний літак, і за ним, за невидимим, текла срібляста ріка. Із сміхом, із галасом верталися з школи учні. Стрічні, наміть старі, йшли швидше, бадьоріше, гнані морозом. І в усіх на щоках вигравали рум'янці.
Тільки Олександр Михайлович нічого того не чув і не бачив. Заглиблений у свою суперечку з прокурором, од якого щойно повернувся, він все ще жив отією зустріччю.
"Позов!.. Вимагаєте порушити справу?.." Що ж, він його розуміє. "Тільки однієї вашої заяви не досить для того, щоб притягти до кримінальної відповідальності громадянина...— тут прокурор кинув погляд на заяву Олександра Михайловича.— Громадянина Химочку Свирида Йосиповича".
"Не досить?! — продовжує кипіти Олександр Михайлович, люто колупаючи ціпком утоптаний сніг.— Понівеченого життя не досить?.. Загубленої дружини не досить?.."
"Про це мало сказати — це треба ще й довести,— лунає заспокійливий голос прокурора.— От коли б ви привели свідків, представили документальні дані..."
Свідків!.. Він, отой прокурор, наче не знав, що Олександр Михайлович міг би розшукувати свідків хіба що по могилах. Розкопувати влежану землю, допитуватись у німих скелетів: "Пробачте, вас не допитував Химочка? Чи не могли б ви з’явитись на суд, щоб засвідчити проти нього?"
Документи! Де він їх дістане? Хоча б отой протокол допиту, написаний рукою Химочки... Де?..
Прокурор тут уже нічого не міг порадити.
"Тут ми з вами безсилі",— розвів безпорадно руками.
"Гаразд... Якщо ви такі вже безсилі, я із ним розправлюся сам! Стріну на вулиці й одшмагаю ціпком".
"Тоді мені доведеться притягати до карної відповідальності уже вас,— сказав прокурор.— Тільки я сподіваюсь, що ви не завдасте мені такої прикрості".
"Ич, який делікатний!.. А що б ти сказав, товаришу прокурор, якби тебе узяли та й поміняли зі мною місцями?"
"Гаразд. Ну його к бісу, цього прокурора! Пошукаємо правди вище".
VII
Учора знову зустрів Химочку. Йому таки везе на ці зустрічі!
Пізнав його ще здалеку. Міг би розгледіти одразу в найгустішому натовпі, серед сотень людей. Зрозумів би, що то Химочка, по раптовому поштовхові в груди, по спалахові, пекучої ненависті. По тому, як у його серце встромляється ніж. Холодний, як лід, гострий, як бритва.
Стояв, задихаючись, а ціпок танцював у руці, як живий.
Химочка просунув мимо, хоча б тобі що! Не міг не помітити, адже ледь не торкнувся його полою шинелі, однак жоден м’яз не ворухнувся на кам’яному обличчі. Оминув, мовби стовп або цеглину.
Ніс у сітці хліб: пів-"українського", пів-"арнаутки", два батони.
Всі п’ятнадцять років він з дня у день носив отак хліб. Набирав, "скільки хочу", ніс, "скільки можу",— скільки потрібно було йому, дружині, дітям, собаці. Навіть під час війни він не дуже економив той хліб. В усякому разі, йому не доводилось труситися над тюремною пайкою. Виваженою до грама, обрізаною до крихти пайкою хліба, що належалась "зекові", контрикові, табірному невільникові.
Весь день, аж до повернення у табір, світив кожному отой кусень виваженого хліба. Ті, хто запровадив такий порядок — видавати денну пайку хліба після роботи увечері, мабуть, зуби проїли на психології ув’язненого. Знали: якщо і може щось протримати його протягом безконечного дня, то це тільки мрія про денну пайку хліба.