Моргуля виголошував ці загальновідомі речі з таким виглядом, ніби справді придумав щось оригінальне. Та для порядку не вадить іноді нагадати і про загальновідомі речі, особливо коли напружено думаєш і хвилюєшся. Звук власного голосу впливає заспокоююче і спроваджує думки в спокійніше річище. А Моргулі це було потрібно, бо він будував плани, як він перевірятиме Витківського завтра на розвідці, коли виганятимуть підводи — недарма ж він сам себе призначив іти з Витківським. Та вже Моргуля не спустить з ока Витківського!
Село незабаром заснуло й зовні не видавало присутності червоноармійського загону. Гармати, кулеметна тачанка і коні були прибрані з вулиці і сховані в клунях, а люди спочивали по хатах. Тільки ті, що їм цієї ночі припало сторожувати, причаїлися в темних закутках і пильно стежили за селом. Населенню було оголошено, що виходити вночі на вулицю не вільно і кожного, хто порушить цей наказ, буде застрілено на місці...
— Політкоме, ти не спиш? — спитав Симеренко вночі.
Політком не спав. Сон не йшов заспокоїти його стомлене тіло. Не спалося й командирові загону. Тиха ніч причаїлася поза клунями і щохвилі могла зрадити їх.
Політкоме, чи не пристрелити нам справді оту сУку? — пристрасно зашепотів на вухо Моргулі командир загону.
**ін був людина проста, цей командир, і звик думати просто. Коли раніше він трохи скептично ставився д0 підозрінь політкома, то зараз йому ті підозріння видалися такими ймовірними, що жоден сумнів не міг торкнутися їх. Він перебирав знову і знову всі припущення політкома і знаходив їх вірними, й то вірнішими, що більше в пітьмі глухої ночі гостріше відчував тягар відповідальності за сотні людських життів. Жорстока рішучість опанувала ним, коли він думав про своїх бійців, що можуть стати на ранок трупами.
— Політкоме, невже треба чекати на злочин, щоб викрити злодія? Адже ж час не такий, щоб тягатися по судах з адвокатами!
Політком по довгій мовчанці відказав:
— Так не можна. Може, він і чесна людина? Коли так робити, як ти, командире, кажеш, то можна всіх людей перебити...
Ці слова були — холодна вода на гарячу голову.
— Ой, бережись, політкоме! — тільки й міг сказати Симеренко.
Витківський був попереджений про вихід по підводи до Пісківців і рівно о третій годині підійшов до хати, де містилися політком і командир загону.
— Час виступати, товаришу політкоме, вже третя, люди готові...
Політком потиснув у темряві руку командира Симеренка й вийшов з Витківським надвір.
В темряві виходило з села двадцятеро червоноармійців, збившись в купу, щоб не розгубитися по дорозі.
— Ви, командире, будете йти спереду, а я позаду, щоб не було відсталих,— сказав Моргуля і згрудив' коло себе надійних хлопців.
— Перепустку! — зачулося з темряви.
У секреті сиділи вартові. Вони клацнули рушницями, але, зачувши знайомий голос політкома, що вимовив умовлене слово, відповіли:
— Проходь!
Мовчазний гурт людей щодалі більш вгрузав у підозрілу темряву. З боків дороги виринали не то кущі, не то дерева, і люди щоразу мимоволі хапалися за зброю міцніше, чекаючи на ворога.
Та от дорога потроху вийшла з оточення зрубаних дерев і кущів і пішла чистим полем. Поля зливалися 3 темрявою, і тільки невеличкий клапоть дороги виднівсЯ при слабому світлі затуманених зір.
"Тут має бути ліс праворуч",— подумав політком, і справді, незабаром спереду висунулася чорна огрома лісу, тільки не праворуч дороги, а ліворуч.
Сумнів і неспокій сколихнув серце політкомове, і він вирішив наздогнати Витківського, щоб запитати про це. Мор-гуля твердо пам'ятав, що на мапі ліс був позначений праворуч дороги.
В темряві, спотикаючись і підтримуючи важку зброю, політком наздогнав командира й сіпнув його за рукав.
— Здається, ми заблудили? — спитав він непевно, тримаючись за револьвер при боці.
— Чому ви так думаєте? — почулася здивована відповідь.
Моргуля пояснив.
— На мапі ліс позначено праворуч, а тут ліворуч.
— Ні, ми не заблудили і йдемо саме тим шляхом, що позначено на мапі, але того лісу, що на мапі, праворуч уже немає... Там одні пеньки. Цього ж лісу на мапі не позначено, видимо, він молодий, а мапа в командира й у вас стара,— років шістдесят як перевірялася...
"Почалося!^ — промайнула полохлива думка в голові політкома, але що саме почалося, Моргуля не відповів би точно, та знав він, що почалося те, чого вони довго чекали від Витківського. "Він ловко мене дурить... а втім..."
Політком, майже дійшовши категоричного висновку, завагався, і нова думка розігріла знову його підозріння.
"Звідки він знає, що цей ліс молодий, а позначений на мапі зрубано?"
Він ступив ще з десяток кроків і запитав так, ніби між іншим, щоб не видати своїх справжніх думок і підозрінь:
— З чого ви бачите, що ліс, позначений на мапі, зрубано? А може, ми й справді заблудилися?
Витківський не одразу відповів на запитання, а політком тим часом ішов у напруженій настороженості. Раптом почувся не властивий Витківському роздратований голос:
. — Ви погано вивчали мапу, політкоме. Перед вашим Лісом мусила бути лощина, яку ми давно пройшли. За лозиною, не зустрівши лісу, я пішов перевірити на власні очі, вфніше на власні ноги, що ліс ввесь чисто зрубаний... Там °Дні пеньки!
Моргуля хоч і почув роздратовання в голосі Витківського, та така вичерплива відповідь його заспокоїла. Він п°чав відставати від командира і незабаром зайняв своє місце в хвості колони, а тим часом нові думки занепокоїли його.
"Відповів він влучно, але чи не придумав він цю відц0. відь на той випадок, як я його запитаю? Адже ж він знав що я вивчав мапу?"
Загін, проте, рушав тією дорогою, якою вів його Витківський, і Моргуля відчув своє безсилля внести будь-які поправки, бо не міг висунути конкретних пропозицій щодо зміни напрямку.
Ще темніше стало на душі політкома, коли дорога пішла лісом і темні стіни дерев обступили з усіх боків маленький загін. Як темна полуда спала на очі й на мозок, і мовчазний відчай охопив усю істоту політкома.
Хотілося дико вигукнути, щоб хоч криком розвіяти морок і відчути свою перевагу над сліпим плином подій. Люди йшли притишеними кроками, немов очікуючи, що от-от з-за темного муру вискочить ворог і приставить холодне дуло зброї до скроні — і не знатимеш, кудою податися і що діяти...