— Вас, отаких безшкірних, варто уникати хоча б тому, що ваші нерви на поверхні і ви палко говорите. Адже і Верес — людина розсудлива. Та зійшлися випити, наступного ранку — все кисляк, знову компанія і горілка,
Розгорілися пристрасті, і бамкнув недозволене просто енетові в зуби. До університетських корпусів жандармерія впустила кожного п'ятого викладача і кожного двадцятого студента. Май на увазі, що цей паскудний майор пнеться на Родзісадове місце і консультується з Варшавою, тим часом Родзісад не вдався до прямих арештів, а обійшовся півзаходами. Ренет збирає доноси.
— Перші лекції зірвали? — запитав Михайло.
— Університет сьогодні взагалі не працював — ні офіційний, ні таємний.
— Тоді це не провал. Марта посміхнулась:
— Але професура й слухачі переполохані. А ще комусь потрібно потурбуватися про приміщення, нишком повідомляти про це, вести документацію, ретельно її ховати від зайвих очей... Юліан мислив собі так: Найда, приміром, керує всіма справами з понеділка до четверга. Михайло Коваль заздалегідь готується і перебирає ці функції на решту тижня. І так далі. Словом, повинна діяти колегія ректорів, причому і Захар, і Михайло знають прізвища і з обличчя лише двох найближчих: того, від кого перебирає справи, і того, кому передає.
— Це слушно, — погодився Найда.
— Університет мусить діяти, хлопці. Завтра лекції відбудуться під виглядом прогулянки на Замкову гору. З наступного понеділка роботу всіх факультетів забезпечує Найда, а через тиждень — Коваль.
— Ти неймовірна жінка...
— Я цього не чула, Захаре. Запитання є? Обом — до побачення. Раджу не зустрічатися в одній компанії й утримуватися від палких промов, якщо цього за вами не помічали. — Марта осміхнулась. — А якщо ходили в сандалях апостолів, то вже їх не скидайте: зміни впадають у вічі.
Дома Марта застала Тодосія Сліпчука (відколи не стало Олесі, вона лишала ключ у дверях).
— Тамтого разу ви принесли мені погану новину, — сказала Марта. — І в мене стискається серце, коли я бачу вас знову. Добрий день, пане Тодосію.
— Доброго здоров'ячка, пані Марто. Новин не маю. Просто поманило до міста, — він звів на Марту щирі дитячі очі і зніяковіло потупився.
Тодосій не може втратити гідності, бо його захищає власна доброта, подумала Марта. Вона згадала, як силкувалася з'ясувати для себе цю його рису господиня. Невже пахне сватанням? Вона спитала:
— Щось не чутно пані Марти. Мабуть, її нема вдома.
— Не чутно, — сказав Тодосій, з тугою глипнувши на двері. Він був зодягнений у посмужений білими пасемка-ми гранатовий костюм і пов'язав краватку. На бильці крісла звисав брунатного кольору сукняний плащ і зелений капелюх. — А пан Юліан уже написав?
— Ще ні.
— Минув тиждень, як його забрали.
— Видно, листи притримують. — "Браконьєри намагаються примусити нас, щоб ми повірили в їхнє існування". — Ви давно приїхали, пане Тодосію?
— Вранці.
— ІДо-небудь гарного побачили в місті?
— Я й не ходив нікуди. — Тодосій злегка зашарівся, і його чисто поголене лице стало ще свіжіше.
"Отже, ситуація серйозна. Випадок став вимагати роз-вою. Випадок! Підозрілий випадок відкрив Бога і народив людину. Випадок — диво".
— Де ж це поділася моя господиня! — В Мартиних словах звучала доброзичлива посмішка.
— Життя, клопоти. — Тодосієве обличчя прибрало поважного і задумливого виразу.
Комедія. Щоб не розсміятися, Марта рушила на кухню готувати вечерю.
— Даруйте, — кинула з коридорчика, — я вас на хвильку покину.
— Прошу, прошу...
— Це "прошу" мене стосується? — запитала Мирослава, ставши у відчинених на кухню дверях.
Марта подумала: "Михайло ляпнув про свою місію щодо університету Миросі, Мирося — мамці, а далі зійшовся на консиліум весь клан і послав Миросю звільнити чесну галицьку сім'ю од небезпечних "функцій".
— Це Сліпчук, — сказала Марта, не зводячи на Мирославу очей. — Заходь, не стій у порозі.
— Я розшукую свого Михайла, — сказала Мирося. Марті відлягло від серця: "Виходить — гарячий хлопець, одразу взявся до роботи". — Казав, що йому конче треба тебе побачити. Не було?
— Ми розійшлися годину тому.
— Значить, я розминулася з ним.
— Кави вип'єш? — запитала Марта.
— Не відмовлюся. Сліпчук — чого? Марта засміялася.
— Здається, згубив серце.
— Не розумію.
— Уподобав собі мою Марселлу. Мирося аж сплеснула в долоні.
— Справді?
— Точно поки що нічого не можу сказати. Але чуєш: Марселла — теж у скруті. "От добрий, несхибно добрий чоловік! Жити з таким — горя не завважиш". Мабуть, згуляємо весілля.
— Це буде зворушлива пара.
— Марселла цілком змінилася з того дня, як побачила Тодосія.
Мирося схилилась на підвіконня, підперши рукою підборіддя, хвилю помовчала, стежачи за Мартою, що ДЗИҐОЮ вертілась по кухні, і почала про своє.
— Мартусю?
— Слухаю.
— Юліан не пише?
— Ні.
— Ти знаєш, що Вереса випустили?
— Не знаю.
— Усіх, певне, продав.
— А що знав цей п'яничка? — Марта випросталась і зиркнула на Мирославу.
— Колись Михайло часто заходив до Вереса... Як би тобі сказати — Верес його духовний батько.
— Слава Богу, що не зробив алкоголіком.
— Михайло не може пити, — поморщилась Мирослава. — Але річ не в цьому. Михайло дуже шанував цього Вереса.
— І що ж?
— Він шкодував, що пропадає чоловік.
— Припинимо діалоги, Миросю, кажи, що тебе непокоїть.
— Розумієш, цей п'яний Верес не дає мені спокою. Михайло розповідав, що це свідома людина. Але Вереса оточують підозрілі візники, асенізатори і жебраки, яким він проповідує високу матерію"...
— Ну і що?
— Верес напивається і патякає, що на думку прийде. Сьогодні він застерігає Михайла не водитися з тим-то і тим, а завтра тому самому типові відкриває душу. Знаєш, що Михайло розказував? Верес не нарозумиться. Якщо нема товариства, він сам п'є, сидить за столом і розмовляє про політику з темними вікнами. Впаде на руки, подрімає, відтак, прокинувшись, похмелиться — і далі читає вікнам молитву про те, як воно на світі ведеться.