РОМАН
КНИГА ПЕРША
Глава І
Марта гортала потріпаний томик Поля Верлена. Книжка дісталася Марті після того, як Верлен "одсвітив" кільком поколінням львівських гімназистів; у ній бракувало сторінок, найкращі поезії з відповідними надписами на полях опинились у дівочих "пам'ятниках", і в томику, крім знаків окликів, подекуди ще не зовсім стерлися зітхання тих літ: "Мій солодкий квіте", "Моя — до могили" і навіть "Я віддала б тобі все що маю".
Донедавна, надибаючи ці зойки й освідчення, Марта намагалася уявити собі постарілих дам з молитовниками в руках і статечних сивоусих чоловіків у дні моди на Верлена; намагалася простежити їх життєві дороги аж до того моменту, коли руки так само звикли тримати молитовника, як колись тримали китицю бузку, а згодом — парасольку, і коли палкі погляди, що не минали жодної красуні, сповилися туманом втоми і байдужості. Думаючи про інших, Марта багато думала про себе. На майбутнє вона не малювала собі сьомого неба, але принаймні увижалося не те, що відпустила доля.
"Фантоми гарних днів весь час полум'яніли..." "Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть..."
Марта дивувалася. Юліан, її чоловік (його прозивали услід за Круликовським1, увійшов у приказку як професійний арештант), був людиною веселої, аж надокучливої, вдачі. Але його присутність накликали їй Верленові химерні жалі.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли, Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть, Не даючи житам до жнив дополовіть і небо палячи...
Марта бачила Юліана в мокрій од поту, припорошеній пилом сорочці. Він змахував з чола рясні краплини, запускав у чуба пальці, розхристувався, чмихав і реготав. "Спека..." Він промовляв це таким тоном, наче сто літ очікував пекла. "Духота..." Усмішка розпливалася по всьому обличчю — розтирав груди, шкіра спалахувала і набрякала. На кущі полину висів солом яний капелюх. Марта натягала капелюх Юліанові на голову, брала під руку, і вони простували в поле. Він озирався, ніби його ошукали. На вуста йому просилися спогади: "Спека, може, ще більша, томить спрага, а ціпи — гуп-гуп!.." Марта майже підштовхувала Юліана до синіючого пружка лісу. Юліан ще хвильку боровся зі спокусою розповісти їй про яку-небудь селянську ідилію. Аж ось вологий затишок. Дерева застигли в непорушному мовчанні. Марта падає в густу й липку папороть, і він цілує її мокрими солонуватими губами, гарячий віддих обпікає їй шию, вона знемагає і майже непритомніє...
Думаючи про інших, Марта не малювала собі раювання. Не було помешкання, можливості з шиком одягтися, та в них були молодість і кохання, які, навпаки, потребували простору, і був завжди веселий, аж набридливий Юліан. Марті було добре.
Вона поклала томик на підлогу і поправила подушку. Подумала: "Якби серед ночі чи вранці прийшов Юліан і побачив долі Верлена — забув би про камеру, голод і холод (кажуть, їм там підсипають до баланди якихось порошків, щоб підвищувався тиск крові; тоді арештанти мало не божеволіють), схрестив би на грудях руки і почав: "Скільки тебе просити! Не нищ книжок. Я... Ти..." І накинувся б, наче й не було розлуки: "Ти — книжна істота..." Заходився б відвойовувати Марту від неї самої, її минулого і майбутнього: "Ваше гімназичне виховання базувалося на кількох рисах людської психіки, передбачаючи спеціальні, протиприродні обмеження! Вам прищеплювали нехіть бути людьми, потурали лінощам розуму і серця, привчали вдовольнитися тим, що ближче до рота..."
О, він би набалакав! Та, як завжди, зненацька обірвав би себе і лагідно, вражений власною переміною, пробурмотів: "Не треба, серденько. Я куплю столик в стилі Яна Собеського. Поставимо біля канапи, навіть руку не доведеться простягати..."
І це було добре. Часом їй хотілося, щоб він нагримав на неї. І тепер деколи їй бракує...
У дитячому ліжечку спросонку застогнала Олеся. Марта висмикнула провід з розетки. Секунду перед нею стовбичила вогненна діжа торшера, відтак стемніло, як було в цю пору в місті, поза містом і, здавалося Марті, по всьому світу
Надворі цьвохали дощові струмки. Назавше Юліан запам'ятався Марті мокрий до рубчика, ніби його народила сльота. "Я люблю зливу,— казав він, не приймаючи її докорів: "Простудишся. Ти легко вбраний .— Шарпає вітрисько, ляскають по дахах потоки, ніби змивають зі світу нечистоти..."
Марта пошкодувала, що не глянула, котра година. Прислухалася. Крізь удари вітру їй причулося бамкання дзиґаря на ратуші. "Ні, кроки Марселли". Вона вкрилася, лаштуючись до сну. "Досить скубати минувшину. Вона вже, небога, як обсмалене курча". Але кроки господині за стіною не давали їй забутися. Що б то ще висмикнути? — запитала себе Марта. — Це самітне жіноче туманіння — гірш ніж марення1.
Марселла... Торік пані Марселла була просто моторною покоївкою. З дивної протекції полковника Родзісада служниця заволоділа конфіскованим цегляним будиночком і стала панною Марселлою.
"Вернулася з посиденьок",— подумала Марта.
Діставши собі до рук кам'янку, Марселла поселила у нижніх кімнатах двох сімейних, спроваджених із села братів. Сама ж чомусь вирішила жити в мансарді. В оголошенні писалося, що здається окрема кімната. Марта сподівалася побачити хороми, бо будиночок стояв у кварталі адвокатських котеджів. Натомість трапила до закуреної халабуди, на додачу господиня по-польськи сказала: "Але я залишаюся тут..." Довелося й на це пристати. Місто наводнили колоністи, з квартирами було надзвичайно сутужно. Коли Марта з валізою вдруге переступила поріг, марселла зупинила її промовистим жестом і попередила: "Прошу кликати мене "пані Марселла". І вперто розмовляла по-польськи, лиш подекуди, лаючись, зичила добра рідною мовою.
Правда, достотно селянськими інтонаціями було сказано:
— Парубків сюди не водіть. Зустрічайтеся де хочете, тільки не тут. До мене теж ніхто не ходить... Зустрічайтеся де хочете...