В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії, якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її
Бог сотворив.
І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.
А вона, дівчинкою бувши, казала йому "пан Андрій". Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, "я пана Андрія не люблю".
Але Войнаровський знав, що воно так не є.
Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.
Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, "бо в хаті скучно, як у чернечій келії".
Не раз хотів побалакати з нею "на розум" — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати "на розум"?
Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка?
І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.
"Пан Андрій" ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.
Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо "пан Андрій" не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того.
Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид... Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця...
— Про що так задумався пан Андрій? — спитала, ніби на грішному дні приловила його. Махнув рукою.
— Кажи про що чи про кого думав?
— Про тебе і про себе, — відповів.
— І видумав що?
— Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого залишити до завтра на обід.
— Боїшся війни?
— Я?
— Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться?
— Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких, як ви, хоч, може, й не таких гарних.
— Пан Андрій — пан! Без компліментів розмови не знає.
— Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви, зів'янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить солов'їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих ночей.
— Гарно балакати вмієш.
— Сумно.
— Бо сумна наша доля, Андрію... — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво, — додала по хвилині.
—— В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили.
— І риють.
— Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні... Тільки й вашої слави.
— Тільки нашої слави.
Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами.
— І що? — спитала вона.
— Що?.. Пригадалося мені одно оповідання... Відкашельнув, нервово погладив чуба і розказував:
— На берегах німецького моря чув я його.
— Кажи.
— На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців, вбивали їх і долилися добичею.
Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати.
— І що дальше? — спитала, й зіниці її спалахнули нараз. — Кажи ж бо!
— Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього цього узороччя собі дорожчу, — дівчину варязьку, чудової краси.
— Знаю, знаю, — мало не сплеснула в долоні. — ї ватажок, добувши той корабель, кинув дівчину в море, — правда?
— Ні, Ганно. Послухай. Він при поділі добичі челяді своїй віддав усі скарби, всі жемчуги й паволоки золототкані, а для себе лиш тую дівчину оставив. Човном удвійку до печери з корабля вертали. Була ніч. Імлою вповивалося море. Він одною рукою веслував, другою горнув її до себе. Кріпко... Не пручалася. Давала робити з собою, що хотів. Аж нараз похитнувся човен, сплеснула хвиля і...
— І дівчина кинулася в море!
— Не вгадала. Це він коміть головою полетів, друлений її сильними руками.
Ганни веселе лице споважніло. Поранкова зірниця хмариною затягнулася.
— А гарний він був, цей ватажок піратів? —спитала зітхаючи.
— От бачиш, які ви! Чи гарний був? Тобі жаль його, а вона не жалувала. Для неї він був ворог, що поневолював її.
— А купець — ні? Чому ж вона його не вбила? Це ж був купець, що невольницями торгує, може, й старий, і поганий, а ватажок, все-таки ватажок. — Бо тамтого не могла вбити, а того могла і вбила.
— А чи вернула до своїх?
— Про те вже казка не балака, але на всякий спосіб не осталася в неволі, і як поневолив її хто навіки, то хіба море, стихія, щось велике і непереможне.
Ганна не вдоволилася тією відповіддю. Як цікава дитина, питалася дальше.
— А може, Герта взяла її до себе і жрекинею у своїм храмі зробила9
— Ти і про Герту чувала?
— Чула чи читала.
— Правда, вас і по-німецькому вчили. От бачиш, понятливі ви, багаті, гарні, а яка ваша доля?