— Бо дурний.
— Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: "Плати!" Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає... На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак.
— І що? — спитав Сидір.
— А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і — навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п'ятдесят шагів. Погадайте!
— Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом.
— За п'ятдесят шагів!
— Морг навожений...
— І оброблений, обсіяний.
— Морг землі за п'ятдесят шагів!
Кивали головами й зітхали... "За п'ятдесят шагів".
— Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.
— Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його.
— В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.
— Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть.
— Промишляє народ.
— А на який кінець?
— На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю.
— Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.
— Нігде правди нема, навіть між панами — ні.
— Поміж ними ще менше, ніж між людьми.
— Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.
— Багато.
— А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.
— Закони на те і є, щоб їх обходити.
— Світ на неправді стоїть.
— На ошуці.
— Тому, бо рівного права для всіх нема.
— Бо люди людьми... А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.
— Сотниченко.
— Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.
— Не знаю. На війну пішов.
— У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?
— Не знаю. З ніким не правувався.
— Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся... Хитрець!
Підсміхалися лукаво.
— А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи.
— Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати.
— Ще й покарають.
— Може, й розстріляють такого.
— Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа... Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.
— А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір.
— І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.
— Бо цар!
— Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.
— Ні.
— А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.
— На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.
— Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.
— Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.
— І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.
— От Палія жаль, цей за нами стояв.
І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.
Ой де ж то тепер пан Палій Семен,
Де він тепер журиться,
Та невже ж йому, бідному, в уму
Ще й досі Хвастів сниться...
Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.
— От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.
— Це був козак.
— Це був оборонець нашої волі.
— Це був ненависник всякого насильства.
Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.
— Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.
— Поки не піддурив.
— Бо мусів.
— Як я чого не хочу, то й не мушу.
— Гетьман побоявся за булаву.
— Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві.
— За булаву війна йде, не за що.
— Не за добро наше, посполите.
— Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, Їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що... і має тут бути добро на Україні?
— Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть.
— Хрест? — спитав Сидір, не знаючи, до чого цей веде.
— А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому побілку, себто на моїй "волоці осадженій", кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся.