Ще довше, бо майже чотири доби, тривав перехід через Ворсклу.
Ворскла розлилась широко і далеко. На тих розливах було чимало острівців, геть залитих водою. Між тими острівцями потворилися крутіжі і чорториї, у яких хто попав, той й пропав.
Король кинувся уплав перший. За його приміром пішли деякі офіцери та чимало вояків.
Та не всім поталанило опинитися на другому боці. Не одного проковтнула Ворскла. Прибувши до Опошні, король приказав будувати на Ворсклі мости, якими і переправив табор і решту армії.
Над Ворсклою загаялися мало що не цілий тиждень. Не лиш шведи, але і козаки не могли нахвалитися короля, що в поході зносив усякі труди і невигоди нарівні з останнім чурою, а хоробрістю, відвагою і бистротою ума перевищав безумовно усіх.
— Чорт, не король, — хвалили його козаки.
XXXVI
— Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми туди, звідкіля і вийшли, — почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. — І чи треба було тільки галасу, крику, тільки метруги?
Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка.
— Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме, у неіснування. І прийде колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає: пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта.
Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку.
— Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої філософії. Життя цікаве і гарне.
— Більше цікаве, ніж гарне.
— Ні, більше гарне, ніж цікаве.
— Ні!
— Ні!
Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево.
— Вашу світлість всередині болить? — спитав його Рачок.
— Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б'ються. Нам треба зберегти невтралітет.
— Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет.
Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку.
— Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави.
— І слави, — доповів Люксембург.
— І слави, — повторив Рачок. — Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров'ю.
— А таро четвертого забули, — вхопив Рачка за руку Люксембург.
— Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан.
— Що значить пан?
— Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде... А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде.
— Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок.
— Keine Ursache, Herr Luksemburg [115]. І подали собі долоні.
— От щоб ми здорові, а там якось воно буде.
— Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.
— І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.
— А тоді й на смітник вивозять.
— На смітник.
І посумніли оба.
— Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.
— А мені малпа нагадує тебе.
— Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.
— Ти знов руба стаєш?
— Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.
— Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.
— А твій розум розмокся.
— І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.
— Все якась ніч людей при купі тримає.
Рачкові засвітилися очі.
— Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?
— Що? Страх, любов і — інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.
— Як пси діда у вузькій вулиці.
— Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.
— А що лучить Мазепу і Карпа?
— Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть.
— А нас?
— Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб.
— Так сказати — свиня.
— Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу.
— Смішне!
— Дурний ти. Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів'я існування.
— А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, — правда?
— А так!
— Ну. вибач, ті терміни виключають себе.
— Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus viriosus [116], а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив?
Рачок замахав рухами.
— Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.
— А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.
— І дерли б пір'я, або теребили бульбу.
— А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави — або я знаю чим! — а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни — це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.
Рачок затулив Люксембургові уста.
— Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового?